Я — стріляний горобець, чоловік битий, бувалий у бувальцях. Все. Жінки мене вже фактично не цікавлять. А тут... На ескалаторі повз мене піднімається дівчина. Я так і вмер: ноги! які ноги! За свій чималий чоловічий вік не бачив таких, їй-богу. Я — за ними, за ними, а спідничка коротка, а вона — все вгору йде, нема щоб зупинитися. Я — за нею, попри загрозливі зміни в міокарді (кардіограму свіжу тиждень тому зробив), критичний вік, кольки в боці й под. Все вгору й очей не спускаю. Захекався, бідний, але як пришитий до тих ніжок! Спохопився, що йду за ними та йду, а метро вже позаду, а вона чимчикує кудись, і я за нею, як дурень останній. Тільки серце десь у горлі гупає. Відстати боюсь. Аж ось вигулькує вулиця якась зовсім незнайома. Ось наздожену рано чи пізно і... що ж я їй скажу? Щось та придумаю: я ж чоловік битий, на своєму віку скільки разів клинці підбивав ось так, на вулиці. Знайдуся вже, імпровізація — воно найкраще в таких випадках, невимушено, те-се...
Аж ось вона піднімається східцями до широкої солідної будівлі — фірма якась, науково-дослідний інститут, якщо ще не вимер? Пару кроків до неї лишилося. Ось вона двері відчинятиме, я за нею якраз і ускочу. А там...
І тут вона поволі так, кокетливо, через плече, озирається до мене: зморшкувате, мов печене яблуко, лице, запалі щоки, випнуте вперед гостре підборіддя й відкритий беззубий рот. Чистісінько Баба-Яга. Заклично усміхається мені, остовпілому.
№211 04.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
