11 грудня
Вона блукала, як неприкаяна багато років. Її пристанищем була територія біля метро «Кловська». Тут неподалік з’явилася сама на світ, тут потім народжувала своїх діток. Її підгодовували приїжджі бабусі, які час від часу торгували різною городиною. Але особливої прихильності вона ні до кого не виявляла. Хто їй дав колись ім’я Жулька, невідомо, але вона до нього звикла і відгукується. Але не всім, а лише тим, кого знає давно і кому довіряє. «Жулька у нас із характером, — ділиться своїми спостереженнями бабуся, яка тут уже давно торгує цигарками. — Може розсердитися невідомо за що, опустити голову, мовчки відійти у сторону. Але добра і милосердна». Тож здавалося, що вона так ніколи й не матиме серед людей того, для кого б могла відкрити своє собаче серце. Коли біля входу в метро з’явився пункт по продажу карток для мобільних телефонів, Жулька кілька днів уважно придивлялася до продавця Світлани. А одного разу підійшла і, якби могла, то сказала б: «Давай познайомимося». А так, просто відверто і щиро глянула в очі. Глянула так, як це можуть робити тільки собаки. І, мабуть, як і сподівалася, відчула взаємність: закрутила радісно хвостом і лягла біля ніг. Так вони і познайомилися. З того часу — нерозлучні друзі. Коли закінчується робочий день Жулька проводжає Світлану аж до входу в метро. Вранці, не відводячи погляду від виходу, з нетерпінням чекає її. Зустрічі радіють обоє. Потім Світлана облаштовує своє робоче місце, а також стелить килимок, на який тут же сідає Жулька і смакує гостинцем.
