8 листопада
Укотре намагаюся написати вірша на честь 60-ліття свого рідного, коханого батька, а дата — вже скоро, 9 листопада... Вкотре не виходить. Кому сказати? Адже дві книжки віршів за плечима, понад 15 років журналістського стажу. А чому для власного, коханого батька не можу віднайти слів? Може, не варто віршами?
Читала про маму Лариси Івшиної і плакала. Не було у тому ні пафосу, ні самолюбування. Просто любов, сум, вдячність. Упевнена, так прочитало багато-багато людей. І не тому, що йшлося про якусь «літературну», «одобрену зверху» особистість. А тому, що то людина близька кожному з нас своєю сутністю, просто Людина. Просто — справжня. Зі своїми болями, своєю мужністю, своєю Любов’ю.
Отак можу сказати і про свого Батька — Олександра Івановича Акіменка. Колись талановитого, хоча і не завжди добросовісного, учня (на вірші мав феноменальну пам’ять, але до навчання був трохи лінивим). Молодого й добросовісного прикордонника, який свого часу, разом із товаришами, був «обличчям країни». «Нам говорили: про країну будуть судити по вас», — говорив батько.
Він був для мене взірцем завжди. І тоді, коли я ще цього не знала, а він хрестив мене, свою первістку, в храмі на Західній Україні, хоча в його кишені лежав комсомольський квиток. І тоді, коли робив годівничку для птахів, щоб його мала донька могла через вікно дивитися на синичок і їх малювати. І тоді, коли був депутатом обласної ради від нашого району. І тоді, коли писав контрольні для сьогоднішніх начальників, котрі тоді, по молодості, його про це просили, а потім забули. І тоді, коли не цурався роботи сторожа, втративши основну роботу... Я його завжди поважала і буду поважати. Не тому, що він герой. Він мій батько і хороша, порядна людина. Хіба не на таких тримається світ? А їх у нас багато, як же у нас їх багато! Погляньмо на наших тата, маму. Або — згадаймо і вшануймо їх пам’ять...
