20 листопада
Електричка «Знам’янка — Київ». В одному із купе вагона нас троє: жінка років 35 — 40, молодий хлопець і я. Мої сусіди розмовляють між собою. Потім хлопець дістає книжку й починає читати. Я теж заглиблююсь у газету. Але помічаю, що жінка хоче про щось мене запитати, але не наважується. Я на мить відриваюсь від газети і дивлюсь у вікно. І раптом чую:
— Ви не образитесь якщо я з вами поділюся нашою радістю, — жінка звертається до мене і дивиться в бік хлопця, чекаючи його реакції. Але він мовчить.
— Будь ласка! Навпаки. Я готовий розділити вашу радість, — відповідаю.
— Уявляєте, років 5 я не бачила, щоб мій син читав книжки, — хоч із дитинства дуже любив читати, — жінка знову глянула в бік хлопця.
— Останню книгу він прочитав ще в школі. А коли поступив до училища... Краще б він туди не поступав...
Я помітив у очах жінки сльози й зрозумів, щось не добре там відбулося про що їй неприємно згадувати. Тому знову взяв до рук газету. Але через якусь мить жінка продовжила свою розповідь:
— В училищі Славко став наркоманом і його виключили. Як я з ним намучилася — один Господь знає... Слава Богу, що добрі люди порадили і я два роки тому завезла сина в обласний реабілітаційний центр для наркозалежних та ВІЛ/СНІД-інфікованих, що в селі Плоскому Знам’янського району. Оце ми звідти їдемо додому. Там син лікувався й працював на кролефермі, яку подарувала центру одна благодійна фундація. Тепер Славко хоче вдома зайнятися кролівництвом. Лікарі сказали, що вилікувався. Отака у нас велика радість. Ви перші з ким я поділилася нею, — жінка посміхнулася і обняла сина за плечі. У відповідь він теж посміхнувся.
