30 липня
— Жити треба тут і зараз. Розумієш? — звертається він до мене: тут і зараз!
— Філософський висновок?
— Швидше практичний. Днями я побував у Пітері, відвідав там сина, потім до Підмосков’я заїхав, погостював дня три. Різні розмови, долі, ситуації. Де краще жити, де гірше — хто його зна. Якось усе в мені немов перекинулося — приїхав до Приморська й думаю: чого шукати, що порівнювати, на що інше сподіватися... тут і зараз!!!
— Так, але це все-таки в теорії. Для життя треба головне — гроші.
— А от вони й прийдуть, гроші. Самі. Якщо не метушитися, вірити, настирливо домагатися свого. Притому ні душу, ні сили фізичні розпорошувати не треба. Помірність — запорука успіху. Адже, в принципі, все не так уже й погано. Набагато гірше заздрість, прагнення когось наздогнати в успіху, бути на нього схожим. Дурість це. Чого це раптом моєму знайомому спало на думку вести таку розмову без явних спонукальних на це мотивів, для мене залишилося загадкою. Як залишилося частково загадкою й інше. Людина приїхала до нас з Ізраїлю. Здалося спочатку все диким. А коли придивився, дійшов іншої думки: у вас можна жити. Головне — море можливостей, аби реалізуватися в бізнесі, відкрити свою справу. Там для того ж магазину потрібна купа грошей.
— Так, але чомусь тисячі людей їдуть саме до Ізраїлю.
— І половина повертається ні з чим.
— Хіба?
— Ні, ні. Українцям плакатися зовсім ні до чого. Людям, можливо, просто бракує якогось внутрішнього стрижня, впевненості. А так — усе нормально. І навіть дуже мило, якщо не брати до уваги чиновників і бюрократів.
Я зрозумів: хлопець з Ізраїлю, власне, він наш, тільки там немало прожив, — залишається тут, в Україні. Поки. А можливо, й назавжди.
