28 вересня
Майстерність. То, напевно, те, що завжди мене заворожує в людях, що робить їх для мене цікавими співрозмовниками. Часто це навіть не залежить від роду занять тих, із ким я спілкуюся, бо я переконана, що у будь-якого справжнього майстра завжди є чому повчитися. Чи то художник, чи вишивальниця, чи навіть — столяр. У кожному рухові людини-вмільця є певна філософія і якась гіпнотична відточеність у втіленні буття: дії, їхня послідовність, ніби нанизуються одна на одну і вже потім виплітаюся у цілісне полотно втілення задуму. І от, власне, тоді й починаєш розуміти влучність слів Мандельштама про «хищный глазомер простого столяра», де поет так вдало поєднує нібито й непоєднуване.
Майстром був і мій дідусь. У цьому році йому б виповнився 91 рік. Кожного разу, коли я думаю про нього, то з особливим теплом згадую його настанови й прості наші буденні діалоги. Напевно, він і був для мене тим першим майстром, прикладом для наслідування, бо ще дитиною я бачила, коли односельчани, запитуючи чия я онука, дізнаючись ім’я мого діда, з якоюсь особливою пошаною в голосі повторювали: «О, так-так, Степана Петровича, знаю, знаю»... І таки дійсно, його знали, напевно, в кожному дворі нашого тоді ще немаленького села. Часто приходили по допомогу до нього: то підсобити хату побудувати (і коли в селі почали відновлювати приміщення сільської церкви, в часи перебудови, то до нього прийшли першими — бо Майстер), то човен змайструвати, бо він, чи не єдиний на все село, робив ці човни віртуозно (і великі, на яких односельчани їздили в далекі луги Київським морем по сіно, і середні — для риболовлі, і зовсім маленькі — для якихось мілких побутових потреб). Десь років із чотирьох-п’яти, згадую себе, як сиділа поруч із дідусем і майструвала, маючи вже тоді власний інструмент. Дідусь добре водив машину, мотоцикл і гарно розбирався в їхніх механізмах, міг дати слушну пораду з приводу певних несправностей іншим; працював він і на кораблі — помічником капітана, мабуть, тому й розумівся на човнах. А довгими зимовими вечорами дідусь із бабусею сідали плести з лозини корзини, «варійки», «кошулі». Влітку дідусь виплітав мені іграшки із комишу. І ще вмів добре оповідати, аргументувати. І мав свою чітку життєву позицію, поговорити з ним часто заходили близькі родичі й сусіди, і хата наповнювалася спогадами. Я ж любила більше слухати: малою — під столом, старшою — поряд із дорослими, за столом. Слухала про війну, про колективізацію, про розкуркулення, про голод... Уривки з цих, корисних для мого внутрішнього становлення розмов, і до сьогодні часто спливають у моїй пам’яті... Дідусь був майстром слова, вмів переконувати, проте, ніколи не ламав твою волю, ніколи не підвищував голосу. Тому, без зайвих слів і покарань, його завжди слухались діти й онуки, це для мене є взірцем і тепер, коли я вже маю власних дітей.
А потім дідуся не стало, і прощатися з ним прийшло, здавалося, все село. Але, коли людина лишає по собі незабутню пам’ять, навряд чи можна казати про неї в минулому часі, тому в моїй пам’яті дідусь залишається справжнім живим Майстром, у всій багатозначності цього слова...
