21 листопада
Скільки ще повинно пройти років, щоб в Запоріжжі перестала дивуватись, почувши українську мову. Ставлю собі це запитання чи не кожного дня. А нещодавно стала свідком досить кумедної ситуації. Після університету я зайшла до книжкового супермаркету переглянути новинки. І не змогла пройти повз поличок дитячої літератури. Все таке яскраве, кольорове. Почала переглядати книжечки. І сама не помітила, як прочитала улюблену казку дитинства «Горбоконик». Я продовжила читати «Горбоконика», але через хвилину знову відволіклась, коли до полички підійшли молода жінка з двома дітьми. Діти почали розглядати стенди. Першою обрала собі книжку дівчинка. Вона підійшла до мами з проханням купити їй саме цю. Жінка взяла до рук книгу, розгорнула і ... її обуренню не було межі. Виявилося, що книга видана українською мовою. Мати відмовилась купувати цю книжку дочці й змусила її вибрати щось російською мовою, бо сама не зможе прочитати. Праворуч від мене стояли незнайомі дідусь із бабусею і обирали книжки для своїх онуків. Дідусь взяв до рук гарненьку книжечку, почав гортати її сторінки і сказав: «Какая красивая, разрисованная книга. Купил бы, но, к сожалению, она на украинском языке». Мені забракло сил це слухати, швидкими кроками вийшла з магазину, забувши навіщо прийшла. Ще раз себе запитую: «Через скільки ж років Україна почне розмовляти і читати українською?»
