20 жовтня
Якщо мені хтось скаже, що дружба існує, то я не повірю. Ще донедавна я була впевнена у протилежному. Завжди твердила собі: дружба є. Але в один момент зрозуміла просту істину. Хоча зрозуміти було не просто. На це потрібен час. Може я маю такий талант: одразу захоплююся людиною, а потім так же різко розчаровуюся. Починається депресія. А потім знову когось зустрічаю. І знову захоплююсь. І знову, і знову розчаровуюся. Знаєте, це дуже складно. Настає момент, коли тобі абсолютно все рівно. Тоді згадуєш про свій щоденник, покинутий десь далеко в дитинстві. А вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Гортаю щоденник. Боже! Скільки всього змінилося за цей час. Згадую себе дитиною і дивуюсь. Ось читаю, як ми билися з сестрою, як я познайомилась з першим коханням. Повністю занурююсь у минуле. Згадую усіх. Ось ми з бабусею вибігаємо босоніж на сніг, а ось я з братами натираємо нитку картоплею і перетягуємо через дорогу, а потім втікаємо.
Перегортаю сторінку… Остання. Беру до рук пензель і малюю синю квітку. Я хочу знову у дитинство.
