5 червня
В Україні нещодавно стався «демографічний вибух» — різко, стрибком. Тому хочеться приділити кілька рядків цьому новому поповненню, яке отримало нарешті статус «діти війни». Найстаршому з них перевалило за 78, а наймолодшому вже за 60.
У «сороковые-роковые» вони напівголодні стояли за верстатами в холодних цехах; були зв’язківцями в партизанських загонах; ніхто не знає, скільки було їх, «синів полку»; та й просто вони були дітьми, які загубилися та розгубили всіх своїх близьких на шляхах війни. Війна залишилася в їхніх душах назавжди, для багатьох із них вона ще не закінчилася — варто лише подивитися передачу «Чекай на мене», щоб пересвідчитися в цьому. І хоч як би важко було їм тепер, вони готові прийняти, витерпіти все, повторюючи, як заклинання: «Аби не було війни».
Сьогодні вони теж потребують нашої уваги та підтримки, адже це завдяки їм не обірвалася нитка життя та продовжує звучати дитячий сміх.
