1 лютого
Бувають у житті такі моменти, коли на перший погляд абсолютно звичайні речі викликають справжнє здивування. Гадаю, не треба довго розповідати, що ранками їздити в метро — суцільний екстрим. Як тільки з горем наполовину вдається протиснутися до турнікету й пройти через нього, ви відразу ж зупиняєтеся в людській пробці. Але тут трапилося щось. Коли мені, нарешті, вдалося добратися до платформи й приїхав поїзд, я просто ахнула. У вагоні не було жодного рекламного плаката! Чистеньке скло, блискучі панелі «під дерево», і ніяких тобі реклам біотуалетів і ліків від глистів. На якийсь момент мені навіть здалося, що я не туди потрапила... Але коли опам'яталася, зрозуміла, що здивована не тільки я. Люди якось невпевнено заходили до вагону і займали місця. Навіть підліток у величезних навушниках, більших, ніж його голова, поступився місцем бабці зі смугастими сумками. А вона йому відповіла, досить так ласкаво: «Спасибі, внучку!». А здавалося б, усього-на-всього чистий вагон метро!
