23 січня
А ми були на ковзанці!
Взуваєшся і розумієш, що в принципі — дуже навіть непогано тримаєшся на ногах. Доходиш до льоду, стаєш однією ногою — а вона ЇДЕ! І одразу ясно, що далі тут робити нема чого. Але ж інші якось катаються!
Чіпляєшся рученятами за поручень, переставляєш другу ногу, розмахуєш руками для рівноваги і стоїш. А всі навколо ЇДУТЬ! Швидко й зигзагами, і уже от-от твоя смерть під лезами... Але нічого не відбувається, ти стоїш собі далі, вони їдуть... І чогось ніхто не падає.
Потім пробуєш піти. Йдеш... потрошечку... загрібаючи лід зубчиками... Потім, обережно, по стіночці, трошки відштовхуєшся руцями і ковзаєш. Ага. Виходить. Ясно! І повільненько, по периметру, щоб нікому під ноги не впасти.
А коли вже ніби приловчився не загрібати лід носками, хтось підлітає і кричить «Падай!» — і доводиться падати.
І через 15—20 хвилин уже ух! Ого-го! Та я ще не так можу, ага!
Ковзани — це добре.
