25 листопада
Майже кожного дня проходжу через скверик у районі, де жив колись. У шкільні роки я часто ганяв тут у футбол з однолітками. За ворота нам правили молоді липки, що їх висадили у сквері. З часом дерева набрали висоти і об’ємів, і на цьому майданчику, якому повернули історичну назву Путятинська площа, зашуміла невелика діброва. Нинішнього року в День Незалежності в тій частині площі, яка виходить на перехрестя двох вулиць, урочисто відкрили пам’ятник жертвам Голодомору 1932—1933 років. На невеликому горбочку, облицьованому камінням, стоїть сірий кам’яний янгол, що плаче. Голова його схилена в знак туги, а обличчя він затулив руками від жаху за те, що коїли люди, і що коїлось з людьми. Вважають, що це чи не найкращий в Україні пам’ятник безвинно загиблим від голоду людям. Разом із його зведенням неподалік у дібровці, за рішенням міської влади, зробили новий гарний сквер. Тепер там часто можна побачити молодих мам з немовлятами, у світлу пору дня полюбляють посидіти на лавках і погомоніти жінки, пенсіонери. Особливо людно у сквері в теплі місяці і дні. Все правильно. Життя триває. Поруч з пам’яттю.
І ще. Повідомлення про те, що Путятинська площа у 30-ті роки ХХ століття була місцем масових розстрілів працівниками НКВС «ворогів народу» не вірні. З розповідей свого дядька Георгія Нечипорука я знаю, що тут було місце військових парадів, а людей вбивали двома кварталами далі.
