Щоденник

Ви не побачите його через мої рядки. Ви не почуєте, але, вірогідно, зможете відчути. Той подив, кохання, жалість чи тугу — будь-що, залежно від часу, простору та стану. Це «воно» є різним — то затискає мене в обіймах почуття, то скидає в чорну безодню відлюдництва. І не тільки мене — тебе теж. Це «воно» в кожного різне, але тепле й постійне. Саме воно вирішує, чи дотягнемо ми до ранку, страждаючи від любові, чи спалахне в наших очах іскра надії, чи розпалиться в душі вогнище пристрасної творчості. Таке тепле і вічно живе, пристрасно справедливе і несподіване у своїх поривах людське серце! Як орган, воно буде битися до останнього подиху — такий собі чіткий механізм, що рахує кожну хвилину незліченно цінного життя. Але чи буде воно палати там, у тебе в грудях, — вирішувати лише тобі. Прошу тебе, благаю з останніх сил, не давай цьому внутрішньому полум’ю згаснути, адже цю піч ти ніколи не зможеш розтопити. Бо єдина запальничка, якій підвладна ця робота, — почуття, що роблять усіх нас людьми. Ні, помиляюся, — не всіх. Але роблять. Залишайся людиною і ти, благаю.