2 вересня
Рахунок літнім канікулам іде вже, можна сказати, не на дні, а на години. Треба б якось урочисто почати описувати дійство 1 вересня. Але в голові чомусь крутяться слогани: «не ходіте, діти, в школу, пийте, діти, кока-колу» і «не хочу вчитися, а хочу...». Хочеш — не хочеш, а до школи підеш. Поруч з нашим будинком школа. Цікаво споглядати, як урочисто і чинно крокують перший раз у перший клас малюки. З ранцями на спинах вони нагадують невеликих рачків, які тягнуть на собі свої будиночки. Поважні старшокласники поблажливо, зверху вниз, дивляться на святково вбрану малечу. Пригадую свій перший день у школі. З приводу цього урочистого випадку бабуся зшила мені торбинку, та ще й жмуток волошок на ній вишила. Чомусь ніхто мене до школи не проводжав, хоч іти було далеченько. У результаті я спізнилася на перший урок. Довгий коридор, скрізь закриті двері — і я одна. Де мій клас, на якому поверсі, не знаю. Заглянула в один кабінет, другий. «Що тобі, дівчинко?» — і давай ревти. Повернулася додому вся в сльозах. Таке почуття розгубленості було одного разу в лісі, коли не знала, в який бік іти. Може, тому мені зрозуміло, чому для багатьох першокласників 1 вересня — «свято зі сльозами на очах», зрозумілий їхній страх і збентеженість.
