20 липня
Читаю внучці «Мийдодір». Доходжу до рядка «Я хочу напиться чаю, к самовару подбегаю». Тут же ставиться питання: «А що таке самовар?». Починаю пояснювати. Технічний прогрес торкнувся процесу чаювання: натиснув кнопку — раз-два і кип’яток готовий. Кинув пакетик із заваркою — і пий собі на здоров’я. У нас же вдома скільки себе пам’ятаю, самовару відводилося найпочесніше місце. Бабуся, уродженка Сибіру, свою звичку пити чай лише з самовара, ковтаючи з блюдця і з грудковим цукром, не полишила й тут, в Україні. Доставляти паливо було нашим із сестрою обов’язком. Потрібно було зібрати кошик шишок, і лише тоді ми отримували амністію — свободу. Справа не складна, але нудна, і щоб прискорити її, ми йшли на хитрощі — робили кошик з подвійним дном. Внизу — шар шишок, потім, вище середини, настил із прутиків і згори на ньому знову шар шишок. Ставили кошик у дворі і швидше тікали у своїх справах. Чай, звичайно, потім пили також. Досі пригадується його якийсь особливий аромат. Ех, якби можна було повернути час назад, скільки б шишок ми наносили, щоб знову опинитися за столом під розкидистим дубом, серед дорогих тобі людей, де пашіє жаром начищений до блиску бабусин самовар!
