17 червня
Минулої середи небо над Україною плакало. Програш нашої збірної. Але, як мовиться в Книзі усіх Книг, і завтра буде день. Попереду — дві зустрічі. Є шанс узяти реванш. Хоча — прикро. Прикро не за рахунок 0:4, а за настрій українців: приреченість.
Закінчення зустрічі з іспанцями співпало з кінцем робочого дня. І так званий пересічний українець дорогою додому жваво обмінювався думками з приводу цього фіаско. Одні нарікали на бездарність О. Блохіна як тренера (хоча він сам із себе провини не знімає), інші — на запальні розмови про шалені винагороди та на збереження форми Шеви для «Челсі». Були й такі, які виправдовували поразку надмірною спекою (хоча іспанцям ніхто парасольки над головами також не тримав) й упередженістю рефері. А в моїй свідомості рефреном пульсувала давньогрецька мудрість: той, хто хоче щось зробити, знаходить засоби, а ледачий шукає причини.
Напередодні чемпіонату світу Данило Яневський доволі вдало провів паралель між збірною з футболу й так довго очікуваною командою коаліції. Від себе додам — той же пошук причин, а не засобів. Тому й виходить, як у байці дідуся Крилова: скільки музики не сідайте...
