12 квітня
Великдень — світле свято. Є у ньому щось таке, що примушує нас і сьогодні відчувати в душі просвітленість і трепет, і торжество духу, що лоскоче в грудях хвилююче, коли сонце встає вранці, наче рум’яна випечена паска, а кожен зустрічний вітає тебе прадавнім і радісним: «Христос воскрес!» Роками і десятиріччями гонінь не знищене, вічне, як світ, уславлення життя.
І оте єднання з тими, хто пішов раніше від нас. Коли живі приходять до померлих, і душі рідних злітають до небес, аби вкупі славити світле Воскресіння Господнє.
Минулого року, за тиждень до свята, моя колега дуже раділа: посадила на маминій могилі чудові квіти, які та за життя дуже любила. Хай квітнуть, як пам’ять про найріднішу. А за кілька днів прийшла, стримуючи сльози: хтось викопав кущики усі до одного. На ринку квіти в той час користувалися великим попитом. Ну як же оте найкраще і найсвітліше у наших душах уживається з таким святотатством?
Згадалося, під Новий рік плакала інша моя знайома: біля могил батьків було зрубано ялинку, посаджену нею. Це ж хтось поніс її додому, щоб влаштувати свято для своїх дітей. З кладовища! Зекономили люди двадцять гривень. А скільки втратили, чи розуміють?
