30 березня
Під акомпанемент нинішніх виборчих гасел і закликів нам з кумом пригадалося дещо з радянських часів.
На стіні будинку, в якому споконвіку був агітпункт, ще й досі можна прочитати гасло: «Товарищи! Все на выборы! Отдадим свои голоса за кандидатов блока коммунистов и безпартийных!»
Ми, читаючи його, пригадали, як бігали на перші після війни вибори подивитись, як-то воно наші мами голос будуть віддавати. Побачене нас розчарувало, бо ми очікували чогось екзотичного, проте безплатне кіно, бублики та цукерки із буфету сторицею все те компенсували.
— Тепер усе не так. Тоді все те було після війни, а тепер... як перед війною, — бубонить кум.
— Господь із тобою! Що ти таке верзеш. Не хвилюйся. «Усьо буде чьотко». Прорвемось, не вперше, — жартома втішаю я його, але він уже розійшовся й ми починаємо безкінечну дискусію про вибори, про життя-буття. Закінчує її він, як правило, фразою, яку я вже давно знаю:
— Хоч ти й професор, а я тобі скажу так — у юнацькі роки все було краще.
