8 лютого
Далеко за містом у зимовому саду, засипаному пухнастим снігом, стоїть дзвінка ранкова тиша і панує нерукотворна краса.
На снігу бачу сліди різного птаства, особливо під горобиною, кущами винограду та неймовірно красивою на тлі снігу калини. А під кремезною грушею сліди праці дятла. Цей птах-красень щоднини в навколишніх садах невтомно стукає — працює з самого ранку й до пізнього вечора. Це його територія, як і синичок. Перша з них вже голосно кличе мене: Пора в годівнички засипати корм!
Ледь засипав, як вона заспівала геть по-новому. Це стала пісня, немов сигнал солдатської труби, що скликає своїх сестричок на сніданок. Через хвилину-другу їх тут була вже ціла ватага і почався банкет. Та майже одночасно з’явилася і зграйка горобців. Але це птаство зовсім іншої вдачі й хисту. Та й синички не давали їм часу на роздуми: вони гроном по 2—3 висіли на годівниці. Довелося годувати горобців окремо: сипонув їм прямо на стежину і зразу ж здійнявся ґвалт, суперечки, а то й бійки.
...Вже під вечір усе птаство разом із барвистими сойками, що безшумно стрибали вишняком, подалось в дендропарк на спочинок.
