14 квітня
«Де наша інтелігенція? Чому вона мовчить?» Це сказала Людмила Полянська, переселенка з Чорнобильської зони. Хто ж відповів їй? Події в Японії затьмарили наближення 25-ї річниці Чорнобильської катастрофи. Чи наважимося ми говорити зараз — за себе і, коли потрібно, за тих, кому не дають сказати слова? Але радіація зі зруйнованих реакторів — це особлива форма вираження чогось набагато більшого. «Чорнобиль» може набирати різної подоби. Це те зараження між народами і країнами, яке виражається через владу або гніт. Або система освіти, яка створює зони відчуження в головах наших дітей. Це — й те нескінченне очікування: коли ж армія розпадеться до чогось менш нелюдського, більш просвіченого? «Чорнобиль» — це жменька егоїстів, які вирішують долі багатьох. Це наша культура, яка закриває доступ до сфер, куди б наші митці хотіли привести нас. Мене питають: «Чому мовчать поети?» На жаль, щоб змусити поета замовкнути, сьогодні здебільшого вистачить лише надрукувати його книгу і виставити напоказ на полицях книгозбірень. Наші митці насправді говорять, — але чи те, що ми вже знаємо (що теж є формою мовчанки), чи на що ми не звертаємо уваги, бо воліли б за краще не чути (що становить іншу форму мовчанки). Цікаво, а далі ми мовчатимемо ще й про Фукусіму?
