10 грудня
Вбиваючи в собі полум’я злості, він вірив у те, що зможе перебороти мідний, обпікаючий струмінь отрути, який у підсвідомості капав на його голений лоб, пробиваючи собі дорогу в Душу. Він сидів, стискаючи в кулаці аркуші пописаного паперу, що пожовкли від часу. На ньому, немов у дзеркалі, відображалося все його Життя. Вся його суть. Цю людину пекла заздрість. Душа — така тонка, виткана з мільйона чуттєвих ниточок, якими керує Доля, неприхильна і безвихідна, тривожна і сліпа Доля. Вона довела його до прірви, до чорної діри, до Заздрості. Письменник заздрив тій великій людині, яка колись жила всередині нього і творила. Тій, яку славили на весь Світ. І ось кінець. Душа вичерпала сама себе. Адже Вона вічна, адже Вона — Богиня, яка гордо має прагнути досконалості, Непізнаного. Непізнане є в кожному з нас. Воно може бути або іскрою, або попелом. Заздрість призводить до деградації Душі, Серця, Особистості, Людини.
