17 листопада
І все було, як завжди: рясно падали яблука, які треба було б збирати і думати, що з ними робити далі. Сусідські діти буцали патиками по моєму дереву, щоб збити іще зелені горіхи. А от же не все було, як завжди. На сусідському подвір’ї, хоч і гамірно, хоч і дітлашні з усієї вулиці, а не чути одного голосу — низького, глибокого, іноді аж громохкого. Регоче батько, регочуть діти — усе в порядку. Кричить батько, чекай якоїсь придибенції. Та що там? У кожному дворі свої закони, своя конституція... Аж ні. Поїхав сусід на заробітки, й не збагнути, чому куток ніби завмер. Усе ж так само, але якось дивно потоншала невидима межа захисту. Нема Миколи, нікому жалітися на заброд, що ночами нишпорять подвір’ями. У когось кінчились гроші — Микола б позичив. Кажу його дружині: «Коли вже Микола приїде? Нудно якось без нього...» Вона сміється: «Приїде — почуєте». І справді «Го-го-го» Це Микола приїхав. Хай кричить. Хай усіх «строїть».
А все ж спокійніше.
