2 листопада
І все було, як завжди: рясно падали яблука, які треба було б збирати і думати, що з ними робити далі, бо вже всього понаварювали з них; сусідські діти по черзі йшли зі школи й так само по черзі буцали патиками по моєму дереву, щоб збити іще зелені горіхи; дядьки котили велосипедами мішки з металоломом, зібраним десь аж під гаєм, щоб притьмом здати його й на одержані гроші купити горілки, а там знову в похід...
А от же не все було, як завжди.
На сусідському подвір’ї, хоч і гамірно, хоч і дітлашні з усієї вулиці, бо тут із шовковиці звисають довгі линви — літай досхочу, а не чути одного голосу — низького, глибокого, іноді аж громохкого. Залежно від настрою господаря. Регоче батько, регочуть діти — усе в порядку. Кричить батько, хоч вуха затикай, чекай якоїсь придибенції. Та що там? У кожному дворі свої закони, своя конституція...
Аж ні. Поїхав сусід на заробітки, й не збагнути, чому куток ніби завмер. Усе ж так само, але якось дивно потоншала невидима межа захисту. Нема Миколи, нікому жалітися на заброд, що ночами нишпорять подвір’ями. Щось запахкотіло в газовім котлі — от би Миколі подивитися. У когось кінчились гроші — Микола б позичив.
Кажу його дружині: «Коли вже Микола приїде? Нудно якось без нього...» Дружина сміється: «Приїде — почуєте». І справді «Го-го-го» Це Микола приїхав. Хай кричить. Хай усіх «строїть».
А так спокійніше.
