11 жовтня
Невидиме світло пробивало плетене мереживо неба, зачіпало струни дощу, мерехтіло в прозорому дні роси. Нестерпним ставало бажання бігти до сонця і злитися з ним. У жаркому полум'ї билося шалене серце. Воно підхоплювало мене, гойдало і заколисувало... Іншим ставав світ. Навколо пахло далеким дитинством. Це воно перемішувало осінні барви і повертало напівзабутий світ. За густими туманами падолисту ховався краєчок золотої сукні осені. Сміючись, вона розфарбовувала пензлем кожне дерево, підхоплювала вгору листя і несла його на крилах вітру...
Тоді я починала бігти... Так швидко, аби ніхто не міг наздогнати; туди, за той обрій, де за хмарами ховається ранкове сонце. І я вже майже тримала його теплу долоню і кружляла в танку під кольоровим дощем клена, співаючи: «Так буде завжди...» Та щораз, відірвавшись на мить від землі, — прокидалась. І вслід за червоним трамваєм втікала напівзабута осінь. Я відчувала, як шелестить її опале листя. Я бачила, як зникає за туманом позолочений дощ.
