8 жовтня
Щороку восени старе й мале у селах і на дачах збирають врожай картоплі. Скручена постава, опухлі і зашкарублі руки нині мало в не кожного тернополянина. Добре, не буду розводити лірику, а їду в село до тещі. Долаючи сотку за соткою, на четвертому рядку, коли кидаєш погляд на лінію горизонту, шукаючи, де там той кінець городу, здається, що тут ти і здохнеш, на недозбираному рядкові бульби. Ні, житиму! Слава Богу, один город зробили.
— Ну то що, йдемо на другий, — починає теща. — Так скоро і файно визбирали, що, напевно, не встигли навіть змучитися. Поки нас багато, йдемо! Замордована за тиждень «колгоспна» коняка відмовляється тягнути плуга. Всюдисуща теща, передбачила навіть таке.
— Нате вам плужок! — усміхнено каже новоспечена «мамуся». Нікуди діватися. Ми з тестем впрягаємося, теща бере за плужок і вперед. На останньому рядкові в «коней» вже підкошувалися ноги.
— Ну, а тепер, швиденько беріть відра, поки не смеркло, то ще визбираємо всю бульбу, — постановляє теща. Для очей і задубілих пальців вже не має різниці, де картопля, а де грудка. Піввідра землі, висипаних мною у мішок спричиняє німу сцену. — Йди по корову! — похапцем відсилає мене дружина від біди подалі. З яким задоволенням я пішов! На побачення до найліпшої дівки так не йшов, як летів щасливий до корови.
Неділя. Я паралізований. О, хтось шумить. Так і є: розвивається дискусія, хто сказав так скоро копати бараболю — тесть чи теща. Сьогодні вони помітили, що шкірка на бараболі легко здирається. Скандал! Винною вийшла... сусідка, яка хотіла викопати бараболю швидше від нас. Тепер теща матиме що робити взимку: гадатиме згниє чи не згниє врожай.
