Виставка організована з нагоди 30-річчя Незалежної профспілки «Солідарність», котра, як відомо, народилась завдяки подіям на Ѓданській судноверфі ім. Леніна у серпні 1980 року; однак загалом представлені матеріали охоплюють історію повоєнної Польщі до кінця 1980-х років, плюс постскриптум про зміни, що відбулися у Східній Європі у наступне десятиліття.
Структура традиційна для такого роду експозицій: стенди зі збільшеними фотографіями і супровідними текстами, кілька екранів із показом кінохроніки у режимі нон-стоп, предметні інсталяції, котрі наглядно відбивають побут польських громадян в описуваних обставин. Видно, що шлях наших західних сусідів до свободи був дуже нелегким. Долю країни вирішили в рамках повоєнних домовленостей, згідно з якими поляки опинилася у сфері впливу СРСР. Уже перші стенди показують картини, до болю знайомі будь-кому, хто застав «розвинений соціалізм»: довжелезні черги за будь-якими більш-менш потрібними товарами, анекдотичний дефіцит туалетного паперу, загальна сірість і відсутність розваг, цензура і безглузді офіційні паради.
Речі, котрі за східним кордоном ПНР понуро сприймалися як об’єктивна даність, викликали у польського народу геть інакшу реакцію. Замість того, щоб, проковтнувши чергове підвищення цін і «крутитися» в радянському розуміння слова: десь красти, десь дати хабара, десь щось вимінювати «по блату» — поляки повставали. Захоплива історія цього спротиву, що й досі маловідома для нас, представлена на «Шляхах до свободи» доволі детально.
Перше таке повстання відбулося 28 червня 1956 року в Познані. Застрайкували найбільші підприємства міста, народ вийшов на вулиці і зажадав діалогу з владою — не дочекався. Масові маніфестації призвели до розгрому місцевого відділу компартії (Польської об’єднаної робітничої партії, ПОРП) та міліції, також люди зруйнували «глушилку», котра перешкоджала слухати західні радіостанції.
Ближче до вечора влада кинула проти познанців танки, загинуло, за різними даними, від 57 до 78 людей. Незважаючи на поразку страйкарів, режим не тільки відмінив підвищення цін, а й пішов на зміну керівництва і значну лібералізацію — відому тепер у Республіці Польській як «Жовтень-56». Зокрема, було припинено спроби заганяти польських селян у колгоспи, католицька церква отримала значну автономію від влади, знизився і тиск цензури на мистецтво — останнє призвело до справжнього розквіту, зокрема, польського кіна і театру.
І саме тому так гостро була сприйнята заборона вистави за «Дзядами» Адама Міцкевича в Театрі Народовому взимку 1968-го у Варшаві. Партійне керівництво затаврувало виставу як «антирадянську». Далі трапилася річ, знов-таки неймовірна для розчавленої свідомості радянського суспільства: замість того, щоб усе це проковтнути, як, на жаль, велося у нас, польська інтелігенція (в тому числі офіційна Спілка письменників) і студенти стали висловлювати публічні протести спочатку на папері, у вигляді петицій, а потім і на вулицях. Влада вдалася до звичних засобів — масового побиття і арештів маніфестантів, а потім, щоб якось пригасити невдоволення, організувала антисемітську кампанію, виславши у примусову еміграцію найбільш активних опонентів.
Однак наступні заворушення розпочалися незабаром — надто вже нездарною була економічна політика комуністів. Оголошене підвищення цін спровокувало страйки у Гдині, Гданську і Щецині у середині грудня 1970 року; силове придушення призвело до того, що страйки почали поширюватися по всій країні. Знову були постріли і жертви — до 40 загиблих, до 1000 поранених, але зрештою довелося подавати у відставку всьому керівництву країни, а новому урядові — фіксувати ціни у спеціальних законах.
А втім, слабкість будь-якої тоталітарної і, зокрема, комуністичної влади у тому, що вона не здатна вчитися ані на власних, ані на чужих помилках. Нова спроба підняти ціни була здійснена влітку 1976-го; ПОРП готувалася заздалегідь, ввівши війська і міліцію у найбільші міста — однак вибухнуло там, де не чекали. 25 червня у відносно невеликому місті Радомі (100 кілометрів від Варшави) робітники, не дочекавшись перемовин із владою, увірвалися у місцевий комітет ПОРП і знайшли у спецбуфеті запаси делікатесної ковбаси саме в той час, як у магазинах для звичайних людей доводилося стояти у черзі годинами за низькоякісним м’ясом, яке до того ж відпускали нормовано. Розлючені демонстранти просто спалили той обком, а потім окупували центр міста. Уряд придушив повстання з великими труднощами, перекинувши туди посилені загони міліції. Знов-таки, не обійшлося без убитих (3 робітників) та поранених (близько 200 чоловік). Протести в інших містах центру країни тривали ще тиждень.
Події 1976 року знаменні тим, що вони породили спілку робочого люду та інтелігенції: саме після бійні у Радомі та несправедливих судів над учасниками заворушень варшавські інтелектуали створили у 1976 та 1977 роках відповідно Комітет захисту робітників та Комітет самооборони (КЗР і КОС; цікаво, що ініціатором в обох випадках був послідовно лівий, позапартійний, уродженець Львова — Яцек Куронь). Ці організації зайнялися юридичним захистом заарештованих, збором коштів для їхніх родин та розповсюдженням правдивої інформації. Ситуація докорінно змінилася: якщо заворушення 1956, 1968 та 1970 років були багато в чому стихійні (на кшталт радянського Новочеркаську в 1962 та із такими само сумними наслідками), то відтепер невдоволення стало оформлюватися як постійно діюча опозиція, сила якої виходила далеко за рамки як звичного дисидентства, так і спонтанних сплесків невдоволення. На узбережжі почали діяти напівпідпільні профспілки. Власне, саме звільнення з роботи одного з провідників такої спілки, Ганни Валентинович (про трагічну долю Ганни Валентинович «День» написав першим у № 90 від 28 травня 2010 року, так само українки — на Рівненщині й досі живе її сестра Ольга) і призвело до страйку на Гданській судноверфі 14 серпня 1980 року.
Тут якраз стало в пригоді оте порозуміння інтелектуалів і робітників, котрому влада не змогла запобігти. Страйк був добре організований, із чітко сформульованими вимогами, провадився без жодних ексцесів. Домігшися поновлення на роботі звільнених товаришів, гарантії щодо незастосування репресій і підвищення зарплатні, страйкарі не зупинилися. Подальша історія відома. Страйки охопили всю Польщу, а на воротах верфі з’явилися дошки з написаною від руки 21 вимогою до комуністичної влади — від суто економічних кроків, необхідних, аби поліпшити стан робітників, до вимог свободи слова, звільнення політичних в’язнів і визнання незалежних профспілок. До речі, самі дошки, згодом визнані ЮНЕСКО світовою культурною спадщиною, виставлені зараз у «Лаврі». Влада була змушена піти на перемовини і підписання угоди зі страйкуючими. «Солідарність», що утворилася незабаром, об’єднала 10 мільйонів чоловік — половину працюючого населення країни. На 16 місяців Польща стала найвільнішою країною за Залізною завісою. Від цього удару комуністична система так і не оговталася.
Після відвідання виставки розумієш, що солідарність — більше ніж назва першої незалежної спілки в комуністичних країнах, це — спосіб мислення поляків. Адже провідниками руху були люди діаметрально протилежних переконань — від правовірних католиків-консерваторів аж до анархо-синдикалістів. Однак вони забували про всі свої розбіжності, беручись за спільну справу. Згуртованість стала найпотужнішою зброєю проти міліції, військ і танків. Ба більше: саме завдяки досвіду солідарності поляки винесли й інше нелегке випробування — свободу, бо після падіння комунізму до влади прийшли професійні управлінці, політики, економісти, не заплямовані участю у злодіяннях диктатури.
Після перегляду «Шляхів до свободи» лишається чимало запитань, і стосуються вони, звісно, не Польщі, а України. Чому у нас найбільші профспілки контролюються владою і діють лише в її інтересах, чому ми ладні терпіти найбездарніших правителів до останнього і, головне, — чому солідарність досі лишається для нас недосяжною? Одні й ті самі питання, не сказати вже, вкотре.
Перший, безумовно вдалий крок до солідарності ми зробили у 2004 році (на виставці згадано про нашу помаранчеву революцію). Що ж, вчитимемося ходити далі.
Звичайно, були у нас свої історичні причини: всіх, хто міг чинити активний спротив, винищили фізично в 1918 — 1921 рр. у центральній і східній Україні, а в 1945 — 1951рр. — на заході держави. Мали безпомічну й розколоту церкву, виморене й поневолене селянство, слабко організованих і несвідомих щодо своїх прав робітників; та й, зрештою, центр «імперії зла» із його величезним арсеналом батогів та пряників був надто близько. Але імперія — у минулому, а нам із вами — своє робити.
Навчимося обов’язково.
КОМЕНТАРI
Богдан ЛІС, соратник Леха Валенси, учасник круглого столу:
— Ця виставка їздить по всьому світу. Ми хочемо, аби вона розказала про звичайних людей, про їхню рішучість. І про те, що можна виграти, йдучи проти цих танків, які зображені на фото, не обов’язково з гранатами, а просто маючи знання, переконання, дотримуючись моральних принципів. Звичайно, це не гарантує повної безпеки усім, адже на нашому шляху були й жертви. Від діяльності «Солідарності» я відчуваю задоволення, тому що Польща сьогодні вільна та демократична. А коли я перебуваю тут, на виставці, то в моїй голові відкриваються якісь кадри з мого життя.
Ярослав ГОДУН, директор Польського інституту:
— Виставка «Шляхи до свободи» розповідає про історію Європи, а також і про профспілковий рух «Солідарність». Якби його не було, то не було б і Європи. Цей рух змінив історію 1980-х рр. Перші вільні вибори в Польщі відбулися 4 червня 1989 р., а після цього демократичні зміни сталися і в других країнах: Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, а Німеччина об’єдналася. Я дуже радий, що ця виставка також приїхала у Київ. Думаю, що вона дуже цікава не тільки для тих людей, які жили у Радянському Союзі й можуть тепер побачити героїв 1980-х років, але й для молоді, яка може побачити, як жили люди під пануванням Радянського Союзу, як виглядали магазини, як ці люди, які зараз є героями, робили, видавали ці газети. Я думаю, що на цій виставці присутня інтерактивна історія.
Гаральд ГЕРРМАНН, керівник відділу культури, освіти та меншин Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні:
— Я хочу привітати Польський інститут із тим, що вони привезли цю виставку сюди: це дуже цікава виставка, яка покаже один із найголовніший і ключових моментів в історії Європи після Другої світової війни, один із головних кроків до визволення Східної Європи. Без «Солідарності» ми не можемо уявити ні падіння Берлінського муру, ні Незалежності України. Тому ми не можемо не оцінити того, що зробили люди у Польщі для Європи, для німців, українців на початку 1980-х рр.
Євген СВЕРСТЮК, громадський діяч, правозахисник:
— Поляки, по суті, вже мали готову ієрархію. За ними стояв народ, а за ним католицька церква, Папа Римський — це колосальний вплив, який не можна недооцінювати. Наші повстання мали інший характер, але були дуже схожими на «Солідарність». Повстання у Норильську 1953 року було солідарністю близько трьох тисяч політв’язнів, які виступили із вимогами, у тому числі й політичними, проти адміністрації. Причому в них знайшовся свій Лех Валенса.
