Однією, але досить тривалою поїздкою — із 12 по 15 листопада включно — посли прагнули «вбити» одразу трьох зайців. По-перше, відкрити у місті Сургут Український культурний центр. По-друге, надати можливість сибірякам почути музичну класику у виконанні відомих артистів. По-третє, обговорити питання подальшої співпраці російських регіонів із українськими. Із усіма трьома завданнями дипломати, вочевидь, справилися. Принаймні самі вони в цьому впевнені. Український культурний центр у Сургуті було відкрито рівно тиждень тому. Чому саме у Сургуті і чому саме зараз? Відповідь досить проста: українська община в сибірських краях посідає якщо не перші місця за своєю кількістю, то другі в будь-якому випадку. Власне, сам Ханти-Мансійський округ звуть частенько жартома і по-доброму «хохло-мансійським». А сусідній заполярний Ямало-Ненецький — «татарсько-донецьким».
Сургут — місто багатонаціональне, проживають в ньому представники майже 120 різних народів. Сорок тисяч — українці. Більшість із них прибули до далеких земель в 70— 80-их роках. Одні — в пошуках заробітку (нафта й газ — справжні золотоносні жили для регіону), інші — у пошуках романтичного життя (за комсомольськими путівками). Часи минали, а потреба чути рідне слово, рідну пісню таки не давала спокою. Відкриття недільної школи, телевізійної програми — всього цього було, вочевидь, замало. Тому й вирішила українська громада у Сургуті відкрити культурний центр. «Кожен народ не повинен себе почувати ущемленим», — наголосив Віктор Черномирдін. Під час урочистого відкриття український та російський посли зачитали вітальні листи від президентів двох країн. Культурний центр у Сургуті — фактично перший на регіональному рівні. Досі єдиним культурним представництвом України був Центр на Старому Арбаті у Москві. Тепер ситуація змінилася. Схоже, на краще для українців. «Сьогодні перший день Українського культурного центру, а завтра, впевнений, буде другий. Ще кращий. І третій, і четвертий», — наголосив під час відкриття губернатор Ханти-Мансійського округу Олександр Філіпенко. До речі, свій вклад у роботу Центру в Сургуті зробила і наша газета, передавши його директорові Олесі Пухальській книжки з історичними публікаціями «Україна Incognita», яка видана в цьому році за редакцією головного редактора «Дня» Лариси Івшиної.
Разом із Віктором Черномирдіним до Сибіру прибув цілий музичний ансамбль із концертом. Серед артистів — прославлений музикант, уродженець Одеси, а нині житель Італії Павло Верников, який грав на одній із найбільш відомих скрипок світу П’єтро Гварнері. Брав участь у концерті також інший скрипаль, заслужений артист України Олесь Семчук. На віолончелі XVIII століття заворожував сибірського слухача наш земляк професор Борис Бараз, який нині працює і живе у Франції. Пристрасно і майстерно вигравала композиції на фортепіано лауреатка міжнародних конкурсів Олена Розанова, яка прибула для участі в концерті із Німеччини. Їхні концерти за участі солістів Оркестру Національної опери України у трьох сибірських містах слугували своєрідним приводом культурного взаємообміну між Україною та Росією. «Присутність кордонів враховується лише в геополітичному аспекті, але для прекрасного вони не існують», — переконували організатори концертів. Виступи артистів сибіряки зустріли на ура: у холодних і морозних сибірських краях музикантів вітала тепла і щиросердна аудиторія. 78-річний Володимир Шпіленко, який тридцять років тому прибув на будівництво Надима із України, розповів, що нічого подібного досі не чув, хоча до міста приїжджало багато артистів — серед них Лев Лещенко, Людмила Зикіна: «Це — сила, яка ще жодного разу сюди не доходила».
Утім, не лише для участі в урочистостях прибули до Західного Сибіру Черномирдін та Білоблоцький. Їхні численні зустрічі з представниками місцевої влади мали на меті співпрацю російських регіонів з українськими. Ханти-Мансійський округ, приміром, має з українськими регіонами 12 договорів про співпрацю. Черномирдін висловив сподівання, аби це не було «епізодом». Білоблоцький у свою чергу також наголосив «Дню», що досі українська сторона перебувала ніби у сплячці. У той час як з Росією активно співпрацює Німеччина, Фінляндія, Китай, в Україні до сусідньої країни йти не поспішали. Український посол у Москві вважає, що тепер ситуація може змінитися докорiнно і в Києва нарешті з’явиться «стратегічне мислення». Черномирдін, до речі, підкреслив, що в Росії завжди будуть раді українським інвестиціям...
Про те, що думають з приводу Року в Україні посли Віктор Черномирдін та Микола Білоблоцький, а також губернатор Ханти- Мансійського округу Олександр Філіпенко — в коротких інтерв’ю на 3-й сторiнцi. Матеріал про життя наших співвітчизників у Західному Сибіру читайте в найближчих числах «Дня».
КОМЕНТАРI
Віктор ЧЕРНОМИРДІН: «Потрібно захищати, а не ущемляти своїх громадян»
— Які ваші враження від поїздки по сибірських містах?
— Колосальні. Для мене Західний Сибір — це особливий регіон, тому до нього особливе і ставлення. Він пов’язаний із моїм життям. Річ, правда, не тільки в тому, що я там працював знайомий із ситуацією. А в тому, що Рік України в Росії розпочався саме звідси. Відкрив його Президент Леонід Кучма. Зараз закінчується Рік України і, звичайно, хотілося б хоча б для себе підвести деякі підсумки. У Сургуті ми були присутні при відкритті Українського культурного центру. Це — подія, оскільки в місті проживає 400 тисяч чоловік, із них 40 тисяч українців. Відбувся самобутній захід, у самому центрі Сибіру відкрито пам’ятник варенику!
— Чи істотно змінилися відносини між Україною і Росією за минулий рік?
— Між Росією і Україною завжди були нормальні та теплі відносини. Ми були єдиною державою, єдиною сім’єю. Все настільки змішалося. Є цілі поселення компактного проживання українців. Кого не запитай у Західному Сибіру: «Ви звідки?». «З України», — відповідають. І так скрізь. Не потрібно говорити про поліпшення відносин. У нас завжди були і є хороші відносини. Між нашими народами, нашими країнами. Але мало говорити про те, щоб між нами зберігалися дружні, родинні чи, може, братерські відносини. Потрібні ще і ділові відносини, економічні. Я завжди говорю, щоб я не робив, живучи в Україні, я роблю на благо Росії. Інтереси України та Росії на 99,9% співпадають: роби краще для Росії, але не на шкоду Україні. Самі собою питання не вирішуються, повинна бути ініціатива.
— У дипломатичних відносинах між Україною і Росією часто виникала напруженість у зв’язку з мовним питанням. Що ви ставите на перше місце: вирішення мовних проблем чи економічне співробітництво?
— Важко сьогодні оцінювати, що важливіше — політичні, державні чи економічні відносини. Все має своє місце. Ці категорії сумісні, одна іншу доповнює, розвиває. Хоч економічні відносини я вважаю головними. Я їх ставлю вище за політичні. Ми дуже хочемо, щоб російський інвестор працював в Україні, але ми також хочемо, щоб українські інвестиції йшли в Росію. Ось, будь ласка, у Західному Сибіру — величезні запаси, величезні родовища, величезні структури. Чому б українському інвестору не вкладати сюди? Добувай, це — твоє. Як хочеш, так і розпоряджайся: хочеш — продай у Китай, хочеш — російському споживачу, хочеш — продавай своєму. Так весь світ живе. Це позиція Росії, про це говорить уряд, президент. Ми живемо «через дорогу», разом, поряд. А мовні питання... Я не можу сказати що проблема російської мови в Україні яскраво виражена, але не можна сказати, що цієї проблеми немає. Президент України заявив, що російська мова в Україні ніколи не буде іноземною, чужою мовою. І це правильно. Для 20%, чи 11,5 млн. чоловік в Україні російська є рідною мовою. Коли вони починають обурюватися, що їхні діти вивчають рідну мову як іноземну, для них це проблема. Нічого складного тут немає, є міжнародні норми, є відповідна Хартія про мови, яку якраз зараз розглядає Україна. Моя позиція така: для України головне — українська мова, для Росії — російська. Ми не соромимося цього, ми захищаємо свою мову.
— Чому в Росії не відкриваються українські школи?
— Ми ж були в містах, де вивчається українська мова...
— Але тільки в недільних школах...
— У Нижньовартовську працює школа з поглибленим вивченням української мови. У той же час у Москві при університеті відкрили факультет з викладанням українською мовою. Ректор говорить, що неможливо набрати студентів. Ми готові відкривати школи, хоч двадцять. Були б бажаючі навчатися. Але зараз набирається лише кілька класів. Для Росії в цьому немає проблеми: татари навчаються татарською, удмурти удмуртською, башкири башкирською. Щодо української мови, то її також у Росії вивчають. Адже було відкрито Український культурний центр. До речі, в Сургуті директор цього центру Леся Пухальська веде телепередачу українською. Я б особисто хотів, щоб люди ніколи не відчували себе ущемленими. Ні українці в Росії, ні росіяни в Україні. Якою вони хочуть мовою розмовляти, такою нехай і розмовляють, якою хочуть своїх дітей навчати, нехай навчають. Ніхто не має права забороняти. Потрібно, навпаки, захищати!
Микола БІЛОБЛОЦЬКИЙ: Після зміни влади в Росії відносини з нею покращилися
— Ваші очікування від Року Росії в Україні? Київ не збирається перевершити Москву у своїх заходах, присвячених цій тривалій акції?
— Не треба розглядати питання в плані змагання. Сам початок проведення Року України в Росії був непростим. Мета полягала в тому, аби Рік України в Росії активізував процеси одразу у трьох складових міждержавного діалогу — політичній, економічній та гуманітарній. Існують проблеми, які необхідно вирішувати. Наприклад, відносини Росії і України проголошено стратегічними, проте досі не існує відповідно розробленої концепції. Треба визначити, у чому полягає особливість стратегічного партнерства між Києвом та Москвою. Рік України в Росії задумувався не лише для того, аби все було зведено тільки до «круглих столів» і конференцій. Леонід Кучма сам виявив бажання почати Рік України в Росії з Західного Сибіру. Зараз уже набуто певний досвід. У Ялті було проведено спільне українсько- російське засідання для підбиття підсумків за перші півроку Року України в Росії та для окреслення заходів на друге півріччя. Я тоді прямо сказав, що немало зроблено, але могло бути краще й більше. Повинно бути задіяне не одне лиш Міністерство культури, а всі відомства. За десять років багато змінилося у світогляді молодого покоління. Склалася нова економічна формація. Ми весь час говорили про дружбу, сусідство, а водночас розбіжності між нами ставали дедалі більшими. Тому необхідно було віднайти формулу, яка могла б повернути таку тенденцію у зворотньому напрямку — назустріч один одному.
— У політичному і гуманітарному плані вдалося досягти нібито непоганих результатів. А про економічну співпрацю цього не скажеш. Між двома країнами почав різко зменшуватися рівень товарообміну...
— Я не хотів би спрощувати, але можу переконливо сказати, що зі зміною влади в Росії відбулися суттєві зміни у відносинах України і Росії. Раніше всі очікували, коли до Києва «пожалує» президент чи глава уряду. Такі візити вважалися чимось винятковим. Подивіться ж на динаміку наших відносин після приходу нової влади. У 2000 році — вісім зустрічей президентів, стільки ж — у 2001 році. Набирається маса питань, які необхідно вирішувати, і більшість найбільш серйозних вирішувалася саме на рівні президентів. Наведу лише деякі факти. Пригадайте газову проблему 2000 року. Що робило керiвництво «Газпрому»? Доходили навіть до образ. Згодом президенти обговорили питання і на ньому було поставлено крапку. Ви можете також пам’ятати, скільки було питань щодо нафти ще п’ять років тому. У 1999 році Україна iмпортувала 5,5 мільйона тонн російської нафти. У цьому році матимемо бiльш нiж 15 мільйонів тонн. Раніше тільки приходив час сівби чи жнив, усі били на сполох, аби знайти солярку. Чи змінилася ситуація сьогодні? Безперечно. Сьогодні вдалося виробити нову форму співпраці, якої раніше не було. Відносно показника товарообміну. У 2000 році приріст товарообміну склав $1,3 млрд. До того спостерігалося тільки падіння. У 2001 році приріст був невеликий, але треба зважати, що ми почали отримувати газ із Туркменистану. Торік вийшли на рівень товарообміну в $11,7 млрд. Погляньте на аналогічні показники з країнами Євросоюзу. Вони значно менші. Хоч, звісно, потенціал економічної співпраці між Україною та Росією набагато більший. Нам потрібно працювати більш стратегічно.
— Під час лютневого візиту Леоніда Кучми до Тюменської області була окреслена низка питань, пов’язаних із захистом українців у Росії. Помітні якісь просування на сьогодні?
— Йшлося про два принциповi питання. Наші співвітчизники хотіли, аби молодь, яка закінчує школи, могла навчатися у вузах України. Це питання було вирішено, виділили квоти і вони навчаються. Друге питання — пенсійного забезпечення тих українців, які відпрацювали в Західному Сибіру, а потім повернулися до України. Київ підготував відповідний проект урядової угоди, який передали російському уряду. Там він розглядається й досі. Мене дивує, чому сталося таке затягування. Українці, які пропрацювали в Сибіру, заробили пенсію з відповідною надбавкою. Ми цих людей можемо прийняти залюбки, але наша пенсія не відповідає тому вкладу, тим умовам, у яких вони пропрацювали. Треба не забувати, що це патріоти, самовіддані люди, які поїхали в 60-ті роки на будівництво Надима, Ноябрська, Уренгоя чи Сургута. Тому сподіваємося на розуміння з боку Росії.
Олександр ФІЛІПЕНКО: «Українці не відчувають себе зайвими»
— Як проходить Рік України у вашому округу, де проживає велика кількість українців?
— Оцінюю його штатно. Ніяких відхилень від норми не було. І це чудово. У нас давно склалися нормальні стосунки між підприємствами, колективами, регіональною владою. Звичайно ж, були деякі сплески, яскраві події. Наприклад, приїзд Президента України в наш округ на початку року. Зараз, підбиваючи деякі підсумки Року України, відкрили Український культурний центр у Сургуті. Якщо до нього додати ще 13 громадських українських об’єднань, які функціонують у Ханти-Мансійському округу, то це повною мірою характеризує динамізм, енергію тих 150 тисяч українців, які живуть і працюють тут. Для мене українці, які проживають і працюють в округу, це такі ж люди, як і всі інші півтора мільйона, що проживають тут. Звичайно, ми стараємося враховувати їхні особливості. Якщо хочеться співати комусь українські пісні — будь ласка, співайте. Танцювати народні танці — також ніхто не заборонить. Складніше поки що вирішити питання з вивченням рідної мови. Але ми створюємо відповідні можливості в школах. По- моєму, українці не відчувають себе зайвими, непотрібними чи скривдженими в цьому округу. Це найголовніше.
— Чи можна сказати, що рік, що минає, став періодом національного відродження українців в округу?
— Я б не став говорити про радикальні зміни. Традиції ці склалися давно. Хоч деякий динамізм, звичайно, помітний. Це абсолютно очевидно. Створені умови для того, щоб відкрити двері для спілкування людей. Це зроблено в черговий раз і візитом Леоніда Кучми, і величезною кількістю делегацій, які відвідали округ. Необхідно, щоб зберігалося середовище спілкування. Будь-який народ загине, якщо воно не буде існувати.
