«Щука, яка не повинна давати спати карасю в ставку». Саме так представники сьогоднішньої української влади часто називають опозицію. На одній iз прес-конференцій Президент України Віктор Ющенко, відповідаючи на запитання, якими є його наміри у ставленні до опозиції, запевнив: «Я буду її поважати, зроблю все, щоб вона отримала такий самий статус, як в будь-якому цивілізованому суспільстві. Опозиція — це невід'ємна частина вдосконалення влади...». І для того, щоб опозиція, за його словами, успішніше контролювала владу, їй необхідний «правильний інструментарій, правильний статус, починаючи з розподілу комітетів, рівного доступу до ЗМІ, закріплення права на відповідні ініціативи».
Золоті слова. Але чому Президент не сказав, чи готовий він співробітничати з опозиційними силами? Шарль де Голль, між іншим, свого часу також говорив про шанобливе ставлення до опозиції: «Я поважаю лише тих, хто мені опонує, але я не маю наміру терпіти їх». Як треба розуміти «щуку» — тільки як соціального контролера влади? Хіба опозиція не здатна бути джерелом плідних проектів? Звернiмося до досвіду інших країн.
ОПОНЕНТІВ ЛЕГШЕ ПІДКОРИТИ ПРИХИЛЬНІСТЮ, НІЖ НЕНАВИСТЮ
На мою думку, кожному зрозуміло, що одного простого рецепта тут просто не існує. Є різні способи, за допомогою яких можна ефективно працювати з опонентами. Однак будь-який з цих шляхів передбачає толерантність, що дасть змогу уникнути у взаємовідносинах загострення, конфлікту, ворожості. Хорошим прикладом уміння поводитися з людьми, що часто заперечують правителям, може бути Авраам Лінкольн, величезною заслугою якого стало збереження союзу, створення єдиних Сполучених Штатів. Ось як в цій історії, взятій із книжки «Всесвітні закони життя» Джона Темплтона:
«...У той час, коли Лінкольн був президентом, один службовець весь час знаходив можливості перешкодити або поставити під сумнів усе, хоч що б президент робив. Якщо Лінкольн підтримував якесь рішення, то можна було йти на парі, що той тип виступить проти. Це тривало досить довго і, нарешті, один із друзів Лінкольна запитав, чому б йому не замінити цю людину на більш приємну. У відповідь Лінкольн розповів таку історію.
Якось Лінкольн йшов путівцем і побачив фермера, який орав своє поле, запрігши в плуг коня. Збираючись привітатися з фермером, Лінкольн раптом помітив на тілі тварини великого ґедзя. Ґедзь вочевидь кусав і непокоїв коня, а тому Лінкольн вирішив його відігнати. Коли він підняв руку, фермер його зупинив, мовивши: «Не роби цього, приятель. Цей ґедзь — єдине, що ще може примусити цю стару шкапу рухатися...».
Так дійсно буває. У мене немає щонайменшого сумніву в тому, що влада і опозиція є елементами поступального розвитку суспільства, які взаємодоповнюють одна одну. Їхня співпраця — це найбільш складний, але й найбільш ефективний шлях реалізації стратегічних національних інтересів. Лех Валенса, який наприкінці 1990 року став президентом Польщі, важливість взаємодії між ними висловив такими словами: «Ми всі відповідальні за Польщу. Польща належить усім, у тому числі й тим, хто з нами не згодний». Або ж візьмемо вельми повчальний досвід Вінстона Черчілля, який зумів привернути опозицію на свій бік. Навіть у момент найгарячіших політичних сутичок він не нападав на її представників, уникав войовничої риторики. Напевно, часом йому хотілося в пил розтерти своїх опонентів, які вперто закривали очі на зростаючу загрозу війни, і все ж вказуючий перст на них він не наставляв, ганьбою не таврував, а завжди намагався розмовляти з ними в дусі національного єднання. А можливо, просто розумів: будь-яких опонентів легше всього підкорити прихильністю, ніж ненавистю. Втім, судіть самі.
Прийшовши до влади, Черчілль негайно подбав про те, щоб включити до складу уряду міністрів-лейбористів. Ставши прем'єр-міністром у травні 1940 року, він відразу ж зв'язався з Кліментом Еттлі. На зустріч той прийшов з членом парламенту від Лейбористської партії Артуром Грінбергом і на прохання увійти до складу уряду відповів згодою. У сформованому Черчіллем коаліційному уряді Еттлі посів посаду віце-прем'єра, а чимало його товаришів по партії обiйняли поважні державні пости. Зазначимо, що глава уряду Британії міг би зажадати від своїх політичних противників відступного, наслідуючи приклад Невілла Чемберлена, який і близько не підпускав його до влади. Загалом, помста була виправданою. Та від спокуси він утримався. Зовсім навпаки, Черчілль з готовністю включив свого безпосереднього попередника до кабінету, відмовившись, за свідченням історика Мартіна Гілберта, «прислухатися до волань тих, хто вимагає негайного вигнання Чемберлена… Лише рік тому він був нещадним його критиком. А тепер твердо протистояв будь- яким закликам скальпувати недавніх суперників». У цьому сенсі урок Черчілля є показовим для всіх, хто прагне до лідерства і громадянського миру.
Ось так мудро великі діячі йдуть на компроміси, хоча на своєму шляху, звичайно, зустрічають неабияке відчуження, нерозуміння. На жаль, і досі не всі у нас усвідомлюють, що альтернативи діалогу, його консолідуючим функціям немає. Перш ніж страхатися сильної опозиції (а саме такою у нас вона найімовірніше стане за будь-якого розкладу формування парламентської коаліції), треба придивитися до неї якнайпильніше. Цілком імовірно, що саме ця опозиція в Україні для владних керманичів виявиться подарунком долі. Конструктивні контакти з нею уповні можуть завершитися запуском нових механізмів пошуку позитивного балансу, або, як це називається в політології, консенсусу. Інакше кажучи, здоровий глузд вимагає виходу за рамки конфронтації, відмови від неї як непридатного принципу. Окрім цього, не можна забувати: будь-яких опонентів легше за все підкорити прихильністю, ніж ненавистю.
ВІДКИДАЮЧИ ПРОЕКТИ ОПОЗИЦІЇ, ВЛАДА ЗБІДНЮЄ СЕБЕ
У чому ж принципова цінність могутньої опозиції в парламенті? Передусім, у тому, що її голосом заявляють про себе проблеми, які влада з тих або інших причин не схильна помічати. Чим більше в суспільстві вщухлих голосів, тим більше в ньому дрімаючих, таємно визріваючих проблем, на які ніхто не реагує. Серйозна помилка будь-якої влади, яка не співпрацює з опозицією, в тому, що хвороби суспільства вона помічає лише тоді, коли вони стають безнадійно запущеними. Приборкавши всіх опонентів чи просто ігноруючи їх, правлячі політики роблять безгосподарними обставини (проблеми), тобто влада втрачає механізм зворотного зв'язку, за допомогою якого будь-яка система бореться з недоліками, прорахунками, хаосом. У зв'язку з цим і прояснюється роль «інакшого» — інакомислячих, інакодіючих, словом, опозиціонерів.
Поки проблема залишається анонімною, поки її не висуває персонально зачеплений нею політичний суб'єкт, що представляє могутню групу тиску, вона не береться до уваги системою прийняття рішень. У такому разі порушується принцип людського завідування справами у світі: анонімність означає і безгосподарність. Лише здобувши статус законної суспільної вимоги, проблема із речі в собі стає річчю для нас, прояснюється і структурується. Отже, щоб збільшити свою владу над обставинами, влада мусить розширити відносини: допустити до участі в рішеннях ті політичні партії, групи і верстви населення, які виявляють перед нею «незручний», проблемний вигляд світу.
До того ж було б великою помилкою, про що вже автор писав у «Дні» (№44 від 15. 03. 2005), тлумачити таке розширення як щось дестабілізуюче і небезпечне. Сподіваюся, зрозуміло, сильна опозиція нам потрібна, передусім, як інститут захисту, як своєрідний каркас безпеки. Крім того, вона і владі допомагає убезпечити себе. Бенджамін Франклін, один iз наймудріших людей Америки, сформулював дуже важливу думку, яку всім корисно пам'ятати: «Опозиція абсолютно необхідна. Справжній державний муж, та й взагалі всяка розумна людина, матиме більше зиску від спілкування зі своїми противниками, ніж із найпалкішими прихильниками».
Не упустимо суттєве: не треба боятися розбіжностей. Адже коли йдеться про вироблення реального політичного рішення, практично завжди виникають розбіжності. І такі розбіжності корисні, вони дають можливість розглянути проблему всебічно, та й надалі, після прийняття рішення, краще бачити недоліки його здійснення. Насправді нові вимоги, як і нові політичні суб'єкти, що структуруються в проблемному полі, — це не лише нова, дефіцитна інформація, але й новий ресурс, і нові можливості. Ось що важливо мати на увазі! Відкидаючи проекти, внесені опозицією, влада збіднює себе і закриває двері, за якими може постати багато несподіваного й цікавого. І влада мусить це усвідомлювати.
Безумовно, попереду в нас досить неспокійне життя. Механізмом цивілізованого регулювання взаємовідносин протиборчих парламентських сил міг би стати, про що вже не раз мовилося, закон про опозицію. Саме взаємовідносини влади, коаліції й опозиції в парламенті вимагають невідкладного створення відповідної правової бази, необхідної для їх практичного здійснення. У новому законі передусім мають бути зафіксовані права і гарантії опозиції, що дають їй можливість впливати на процеси в законодавчій та виконавчій владі. Одне слово, політичні сили, які є опонентами влади, потребують сьогодні сильного законодавчого захисту. Це дозволить хоч якось підтримувати рівновагу в парламенті.
Який же висновок напрошується? А такий: автономізація та зміцнення інститутів громадянського суспільства не знижують суспільну потребу в сильному й ефективному державному апараті. Але саме в такому контексті й виходить на перший план ідея потужної опозиції як запоруки гнучкого й динамічного суспільного розвитку. Тільки в умовах інституціоналізованої й правовим способом налагодженої взаємодії між сильною опозицією, що орієнтується на гуманні та демократичні цінності, і сильною державою властиві розвиненим опозиційним рухам функції соціальної критики і пошуків нових альтернатив набувають конструктивного характеру, розрахованого на довготривалі й глибокі перетворення.
РЕПУТАЦІЙНІ ВІЙНИ — ВЗАЄМНА ШКОДА
Отже не треба діяти на паплюження, ослаблення однієї групи, щоб забезпечити інтереси іншої. Деструктивний, або «чорний», піар, безумовно, може бути ефективним для замовника в короткостроковому плані. Але з урахуванням перспективи репутаційні вигоди від «чорнухи» вельми сумнівні. Скривджений швидко встановить замовника і завдасть йому удару «чорним піаром» у відповідь. До того ж внаслідок інформаційної війни суспільна репутація обох сторін конфлікту, м'яко кажучи, не поліпшиться. Звідси висновок: репутаційні війни (принаймні, в явній, прозорій для громадськості формі) — це поняття стратегічно абсурдне. Вести їх — те ж саме, що вживати опіум, тобто, дуже сумнівне виходить задоволення. Тому державним лідерам так важливо задуматися над неминучими наслідками своїх дій.
Давайте хоча б згадаємо, як запекло нападав на противників своєї згубної в'єтнамської політики Ліндон Джонсон. Коли він був президентом США, то всіляко розпалював міжпартійні чвари, що тільки додавало йому ворогів у роки розв'язаної у В'єтнамі війни. Використовуючи всі важелі президентської влади, він нападав, висміював критиків війни, всіляко дошкуляв їм, називаючи їх антипатріотами й натякаючи на те, що вони продають Америку. Внаслідок такої політики, в основу якої було покладено протиставлення «наших» і «не наших», країна розкололася, «голубам» протистояли «яструби». В міру того як критики Джонсона ставали його ворогами, Америку дедалі сильніше роздирали протиріччя, — такого не траплялося з часів Громадянської війни. Висміюючи своїх опонентів, приховуючи інформацію, задурюючи пресу, Ліндон Джонсон очолював країну, розколену на два табори — тих, хто схильний поринати в ілюзії, і тих, хто до цього не готовий. За оцінкою американських дослідників, «Джонсону так хотілося обдурити Америку, що зрештою він сам збився з пантелику». І все ж з його досвіду можна засвоїти певні уроки. Як писав Байрон, «знання хорошого дорого купується знанням поганого».
Зовсім інакше діяв у важкий для країни момент після 11 вересня 2001 року інший президент США Джордж Буш. У книзі «Ігри політиків» Дік Морріс розповідає про те, як Бушу вистачило державної мудрості зрозуміти, що без підтримки конгресу, а також демократів йому не здійснити своїх планів. Він поки що наслідує позитивний приклад Рузвельта і Черчілля, майже щодня консультуючись з республіканськими лідерами сенату і конгресу Томом Дешлом і Річардом Гепхардтом. «Це тепер найкращі його друзі, — сказав автору книжки в жовтні 2001 року один функціонер- республіканець. — Президент бере їх із собою всюди, і, мабуть, години не минає, щоб він не поговорив з ким-небудь iз них».
Мені можуть заперечити: прагнення до згоди не означає втрати своїх цінностей, всеїдності і некритичності. Згоден. Однак абсолютно очевидно, що підґрунтя подолання труднощів, кризових ситуацій — не в екстремізмі ініціатив, не в протистоянні одне одному, а у взаємній терпимості, в діалозі, в інтеграції. Як очевидно й інше: найголовнішим за умов існування різних позицій, альтернативних ініціатив є вироблення громадянського консенсусу стосовно того, що необхідно зробити сьогодні для завтрашнього дня при всіх виявлених розбіжностях.
Звичайно, постає запитання: а чи не примусять потужні опозиційні сили діючу владу побоюватися за своє майбутнє у світлі наступних виборів? Відповідь, думаю, очевидна навіть для простого громадянина. Всі ми тільки виграємо від того, що влада потрапить під пильний контроль. Ну а що було б, якби опозиція виявилася слабкою? Відповідь теж очевидна: правителі продовжували б уміло робити «свої справи», не дуже дбаючи про задоволення життєво важливих народних потреб. Та ще гіршою була б ситуація, за якої опозиції в нашій країні взагалі не було б. Отож, нехай кожен сам відповість собі на запитання: для нас це подарунок долі чи ні?
ІЗ ЗАТИСНУТИМИ КУЛАКАМИ НІЧОГО НЕ ПОСІЄШ
В умовах нових реалій виникла необхідність докорінно переглянути власне філософію влади, перейти від владного домінування до влади як партнерства. Мова йде про співпрацю людей, які мають різні інтереси і які будують свої стосунки на принципі можливого врахування цих інтересів. Розуміння влади як стратегічної гри партнерів, кожний з яких має свої інтереси і свою волю, але підлягає законодавчо затвердженим нормам поведінки, — ось що потрібно сьогодні. Принижуючи роль і достоїнства сильної опозиції, влада не тільки продемонструє відхилення від нормальної цивілізованості, але й наразиться на активний опір. Ось чому не зайве ще раз наголосити: головне — конструктивність плюралізму ініціатив, коли прихильники різних поглядів стають рівноправними опонентами і партнерами в пошуках істини, позитивного вирішення суперечностей і проблем, які гостро постали перед суспільством.
Можливо, не всі й не одразу стануть на наш бік, але принагідно слід сказати й про таке. За словами знаного німецького вченого і публіциста Вільгельма Швебеля, опозиція в політиці — це «партія, яка утримує уряд від буйного божевілля, підрізуючи йому жижки». Мені ж більше до вподоби інший ефект від дій опонентів: сильна опозиція покликана спонукати владу зростати і змінюватися на краще. Як той ґедзь, вона найкраще примусить владу рухатися. Думаю, все-таки настане час, коли сильна опозиція для правителів буде не якоюсь там прикрою перешкодою, вона стане насправді подарунком долі. Характеризуючи тих, хто опонує владі, французький політичний діяч Оділон Баррот зазначив: «Опозиція належить усім епохам і всім способам правління; неможливо уявити собі владу до того самовладну, щоб їй не доводилося брати до уваги яку-небудь опозицію». На мій погляд, точно дуже підмічено. Хіба є палиця з одним кінцем? Або людина, яка робить тільки один вдих або тільки видих? Чи існує промовець без слухачів? Тож і опозицію без влади, і навпаки, неможливо собі уявити.
Здійснення державної політики в рамках відносин шанобливого партнерства є прагматичним імперативом нашого часу. Цивілізаційна стратегія — це процес примноження спільних інтересів і створення єдиного соціокультурного простору, де мешкають різні суб'єкти, які погоджуються, незважаючи на різницю інтересів, дотримуватися загальних «правил політичної гри» — партнерських норм. Ще нікому не вдавалося щось посіяти із затиснутими кулаками. Хто не спроможний розчіпити кулаки, мусить зійти з політичної арени. Не можна відкладати улагодження конфліктів до судного дня історії; треба жити нормальним людським життям уже сьогодні.
Тут ми стикаємося з особливою діалектикою інтересів. Безумовність присутності «іншого» у світі, врахування перспективи постійних стосунків з ним примушують по-новому поглянути на його інтереси. Коли йдеться про стратегію разового виграшу в «інших», їх інтереси залишаються їх інтересами. Коли ж мова йде про необхідність підтримання довгострокових цивілізованих взаємин, «їх» інтереси стають нашими інтересами. Поразка іншої сторони, її гостре невдоволення і спричинена ним непередбачуваність поведінки — це в довгостроковому плані й наша поразка, виклик нашому добробуту, нашому майбутньому. Звідси парадоксальна вимога: замість того, щоб обманювати опонента, послаблювати його позицію, довгострокова стратегія примушує партнерів не тільки сповна враховувати його інтереси, але й навіть посилювати його позицію на переговорах, формулюючи і ті інтереси іншої сторони, які сама вона ще не усвідомила і не виставила як умову переговорів. Бо рано чи пізно все одно вона їх усвідомить і зажадає перегляду вже укладених домовленостей, тобто зробить загальне майбутнє менш передбачуваним.
Співробітництво! Ось найкраще, найдосконаліше з вигаданого людьми для свого і спільного блага. Для мене не існує у зв'язку з цим більш яскравого прикладу, ніж той правлячий режим, що діяв у Швеції з 1976 по 1996 рік. Виконавча і законодавча гілки влади з формальної точки зору впродовж аж 20 років перебували там в опозиції одна одній, що однак не заважало їм успішно управляти своєю країною. Вся річ у тім, що їх опозиційність виявлялася лише у взаємному контролі. Поза цим вони не тільки мирно співіснували, але й ефективно взаємодіяли заради спадкоємності, спокою, постійності забезпечення належного рівня життя громадян.
Якщо влада має сильну опозицію і вступає з нею в боротьбу, вона або божевільна, або їй не терпиться пограти з вогнем. Як зауважує в подібних випадках авторитетний кримський філософ Павло Таранов, перемогти таку опозицію — все одно, що пальцем роздавити сажу: ви її можете розмазати, але не зменшити. І не забруднитись також не вдасться. Вся логіка розвитку сучасної цивілізації підводить до розуміння партнерства як важливої умови вироблення оптимальних рішень, улагодження соціально-політичних конфліктів і розбіжностей, підтримання стабільних відносин між державою і суспільством. Тільки в дусі толерантності, у спільній роботі можна знайти взаєморозуміння і вирішити нагальні проблеми, що виникають на сучасному етапі становлення нашої держави. Лише на цій основі народжується нова політична культура конструктивної взаємодії, відмінна від тієї, що донедавна домінувала в Україні, культури конфронтаційної. Прагнути до цього можуть і мусять наші державні лідери на всіх рівнях, оскільки саме такий підхід сприятиме зміцненню достоїнства української політичної нації у вищому значенні цього поняття.
