Приводом для написання цих заміток стало признання одного мого товариша, який з’ясовував стосунки iз совістю: мовляв, на Майдан він, проходячи повз нього, заглядав, але спеціально туди не ходив з тієї простої причини, що давно втратив суспільну віру. А я, можливо, хоч навіть раніше за нього розпрощався з побудованою на суспільно- політичному фундаменті вірою, вирушав у самісіньке горнило українській революції свідомо. Для цього було кілька причин.
«СВОБОДУ НЕ СПИНИТИ!»
На Майдан треба було піти хоч би з цікавості: що привело до центра столиці сотні тисяч людей з усієї України? Чи справді масові протести проти сфальсифікованих виборів були кимсь (ким?) підготовлені заздалегідь, як запевняють ті, хто вибори сфальсифікував? Чи це була спонтанна реакція людей, які не бажали, щоб їх порівнювали з козлами? На Майдан кликало й елементарне почуття солідарності з тими, хто знайшов у собі мужність сказати «ні» тій безпардонній брехні, яку дозволила собі по відношенню до майже п’ятдесяти мільйонів громадян влада, оголосивши результати не виборів, а фарсу. І — «так» правді, свободі та своїм людським правам. Піти на Майдан вартувало ще й для того, щоб потім мати моральне право (конституційне ми й так маємо) строго спитати з нової влади: ви нас просили про допомогу — ми вийшли на засніжені київські вулиці та допомогли вам, тепер, будьте ласкаві, допоможіть налагодити людське життя всім нам. Нарешті, не маючи жодної суспільної віри, але володіючи хоч краплею віри у верховенство світлого, духовного начала в людині над темним і ницим, неможливо було стояти осторонь від подій, що приголомшили не лише Україну, а й світ.
Хоч як би зараз намагалися применшити, принизити значення «помаранчевої революції» ті, в кого раптом виявилася алергія на апельсини й інші предмети та явища кольору сходу сонця, Майдан увійде в історію як початок руху України до нового життя. Навіть якщо цей рух хтось спробує зупинити або пригальмувати. Як, наприклад, намагалися зупинити мирний «Поїзд дружби» на півдні та на сході України ті, хто віддає перевагу іншим кольорам, навіть не розуміючи, що роблять ведмежу послугу своєму кандидату, який розповідає на площах і ринках наших міст про свою прихильність до свободи та демократії. Коли наприкінці листопада до Києва з півдня та сходу країни їхали тисячі українських громадян із біло-синьою символікою, їх зустрічали на Майдані доброзичливо, допомагали своїм політичним противникам одягом та їжею. Яка ж мотивація людей, які не пускають «Поїзд дружби» до своїх міст, ламають на центральній площі сцену, з якої до них такі ж, як і вони, громадяни їхньої країни хотіли звернутися зі словами любові та дружби?.. Рух України до нового життя не зупинити, навіть якщо нинішня влада спробує протриматися в своїх кабінетах і резиденціях ще кілька місяців. Можна застосувати репресії по відношенню до тієї частини свого народу, в якої на панівні в країні брехню, корупцію, крадіжку, беззаконня вже виробився блювотний рефлекс. Можна спробувати зірвати переголосування та готувати нові сфальсифіковані вибори. Можна силовими методами спробувати ізолювати від політичного життя справжню, а не розігрувану прем’єр-міністром опозицію. Можна спробувати закрити «неугодні» газети та телеканали й спробувати зробити з України таку собі подібність Білорусі, до суспільно-політичної моделі якої, сьогодні, схоже, рухається Росія. Але жодними репресивними методами не закрити мільйонам українців сонце, яке зійшло в їхній свідомості.
СВІДОМІСТЬ ВИЗНАЧАЄ БУТТЯ
Власне, зв’язок свідомості та революції, її психологічні, культурні аспекти і є головною темою цих роздумів. Про листопадові події багато пишуть і ще довго писатимуть. Політологи, намагаючись винести з революції свої уроки, не втомлюються розкладати політичні пасьянси, аналізувати, хто, як, за рахунок яких застосованих хитрощів і політичних технологій переможе на виборах та які геополітичні зміни в результаті відбудуться в світі.
Письменники, соціологи та культурологи розкладають ці сімнадцять миттєвостей української осені й зими по своїх поличках. Буквально наступного дня після рішення Верховного Суду про скасування результатів сфальсифікованих виборів, коли Майдан залишили сотні тисяч людей, видавництво «Кальварія» влаштувало в УНІАНі зустріч журналістів із письменниками та соціологами, які намагалися визначити роль сміху в «помаранчевій революції». На цих кальварійських «посиденьках» нарівні з точними спостереженнями й оцінками звучали і відверті дурниці. На зразок того, що немає душі і немає Бога (дожилися, що в нас, як в описаній Булгаковим Москві двадцятих років, «за чим не спохопишся, нічого немає»), а якщо немає жодної метафізики, жодної містики, отже, в народу не може бути наділених вищою волею та місією провідників і президентів. Тим часом сакралізація влади, хоч як це образливо усвідомлювати людям, які покладаються лише на власний розум, є необхідною умовою встановлення шанобливих відносин із цією самою владою, умовою делегування цій владі багатьох прав і повноважень. Інша річ, що наша влада поки що не достойна сакралізації. Якраз проти такої влади, що обдурила наші очікування, і повстав Майдан.
Присутні в УНІАНі так і не вказали на справжню причину тієї духовної сили, яку віднайшли на київських вулицях сотні тисяч людей. Висловлювали думку, що причиною пануючої на Майдані радості, чистоти та свободи став сміх на адресу тих, кого колись боялися. Але ми сміялися, вибухали саркастичними репліками, розповідали анекдоти про можновладців і раніше. Проте жодних відчутних метаморфоз у нашій свідомості від цього не відбувалося. Силу, віру, чистоту, нестримну енергію, відчуття незнаної раніше ейфорії, якою люди заражалися на Майдані, принесли солідарність і дух служіння спільній справі, жертовність і безкорисливість, яких ми самі від себе не чекали. Тим більше не чекали від нас цих якостей ті, хто передбачав, що через два-три дні мороз і втома розженуть людей по оселях.
Таку реакцію народу не могли прорахувати жодні політтехнологи, які не відають про існування тонких субстанцій. «Помаранчева революція» вийшла далеко за межі політики, вона виявила ті сакральні істини буття, викладені в священних книгах різних народів світу, до яких ми, покладемо руку на серце, не маємо довіри. Щонайбільше ми сприймаємо Письмо як дотепні вияви літературного таланту деяких диваків, які повірили в те, чого ніхто не бачив і не мацав. Тепер помацали. Виявилося, що невидима свідомість визначає видиме буття, а не навпаки. Що заповіді возлюбити ближнього, служіння іншим — не просто слова, не популістські лозунги, а наукові формули духовної сили, таємниці людського щастя.
Виявилося, що принцип жертовності та милосердя, що мав бути покладений в основу життя будь-якого цивілізованого суспільства, здатен дуже швидко організувати ефективну соціальну структуру. Українці, які вкинуті в бідність, які перманентно побоюються, що їм забракне чогось надто необхідного для життя, яким закидали за філософію «моя хата скраю», вийшли на вулиці, щоб роздати тим, хто потребує, їжу, одяг, медикаменти, щоб віддати своєму ближньому свій час, свої руки, свою турботу. Виявилося, що в нас усе буде, треба лише позбутися жадності. Народ, громадянське суспільство почали формуватися в ту мить, коли люди взяли на себе відповідальність і почали віддавати, а не брати або чекати, що тобі щось дадуть. Бажання лише отримувати, ні за що не відповідаючи, властиве дітям та інфантильним особистостям і народам, які так і не подорослішали.
РОЛІ ТА МАСКИ
Присутніх на Майдані неможливо було «подолати» не лише завдяки тому, що «нас багато», а тому, що ми зруйнували принцип, за допомогою якого будь-який брехливий, неправедний правитель тримає людей у рабстві: розділяй і володарюй. Досі розділений на бідних і багатих, українців і росіян, татар і євреїв, «східняків» і «западенців» народ об’єднався, принісши свої соціальні ролі та маски в жертву вищої мети — встановленню зневажених Правди та Справедливості. Тисячі привезених зі східних областей прихильників кандидата від влади були не в змозі протистояти помаранчевим, бо вони не могли протипоставити їм нічого, крім грубої сили, на щастя, так і не застосованої. Під біло-синіми прапорами київськими вулицями здебільшого ходили або ж люди, насильно посаджені в поїзди й автобуси, або ж куплені за горілку та сотню-другу гривень найманці, ентузіазм яких закінчився разом із кинутими їм подачками. За великим рахунком, у тому, що дружина прем’єра розповіла всьому світу міф про американські валянки та наколоті апельсини, смішного мало. Ця бідолашна жінка була щирою у своїй переконаності, що всіх підкупили й одурманили наркотиками. Вона, мабуть, геть виключала можливість безкорисливих порухів душі...
Нинішній конфлікт прихильників кандидатів на посаду президента має багато рівнів. У сутичці на споруджених ЦВК барикадах зійшлися брехня та правда, насильство та свобода, демократія та тоталітаризм, циніки та романтики. Цинізм лише на перший погляд здається сильним і невразливим. Виникаючи як наслідок втраченої, випаленої віри, а отже, будучи синонімом порожнечі, цинізм ніколи не може перемогти віру, що робить людину безстрашною і невразливою. І «донецький Колумб», як називають кандидата від влади в агітаційній брошурці, що подорожує на Афон, якби він справді був послідовником Христа, мав би про це знати.
Відсутність культури в частини нашого політичного істеблішменту сьогодні вже нікого не дивує. Дивує, що в нас досі знаходяться мільйони людей, яких це не бентежить. Невже відсутність в Україні довгострокової програми з розвитку культури — не прикре непорозуміння, не недогляд «партії й уряду», а свідомо обрана політика? Бо в людини, яка долучилася до світової культури, виробляється алергія на грубість, хамство, брехню, культурна, освічена людина володіє здатністю відрізняти правду від брехні, хороше та корисне від поганого й шкідливого. Для того, щоб називати Ющенка фашистом, треба або просто не розуміти, що означає слово «фашист», або в результаті як шантажу та залякування, так і відсутності інформації про реальний стан речей, перебувати в абсолютно одурманеному стані.
Протистояння правди та брехні, світла та пітьми є головною, відображеною у світовій культурі трагічною колізією людського життя. Великий театральний режисер Анатолій Ефрос, ставлячи в середині сімдесятих років «Отелло», намагався розгадати, чому мавр вірить брехливому, підлому Яго, а не вірній Дездемоні, яка любить його. Чому він не бачить, що її очі чесніші, ніж очі заздрісника Яго? Ефрос знайшов відповідь: Отелло став сліпим до правди та брехні, заплутавшись у путах обману й інтриг Яго. Навіювання деяких ЗМІ і розкручена російськими політтехнологами передвиборна інтрига зробили сліпими мільйони наших співгромадян. Звичайно ж, ми повинні поважати їхнє право зробити свій вибір. Але весь фокус у тому, що вибір може робити лише вільна, тобто здатна бачити, чути й оцінювати реальність, людина. Ті, хто таку здатність втратив, обирати не можуть, їхня доля — сліпо слідувати за тими, хто давно вкрав їхню свободу.
P.S. Звісно ж, мені не вдалося в газетній статті викласти всі думки, народжені в процесі революції. Але про що хотілося б ще сказати, то це про те, що помаранчевий колір до багато чого зобов’язує. Я далекий від того, щоб ідеалізувати оточення Віктора Ющенка, найбільший головний біль у нього почнеться, коли він виграє вибори, і його соратники займуться втіленням у життя своїх корпоративних інтересів. Хотілося б, щоб Віктор Андрійович пам’ятав, що оранжевий, крім тих якостей, які виявляють у ньому сучасні психологи (теплота, енергія об’єднання), несе в собі не нами вигадані якості та значення. У шафрановий одяг споконвіків одягаються на Сході ченці, бо оранжевий колір символізує зречення від матеріального. У ньому закладена енергія вогню, що спалює матеріальну прихильність, енергія сходу сонця, що знаменує початок нового, духовного життя. І немає більшого гріха, ніж зруйнувати віру людей, які повірили тобі...
