Сьогодні в Україні понад сто тисяч дітей-сиріт. У основному ці діти виховуються в дитячих будинках та інтернатах, деякі — в дитячих будинках сімейного типу, і зовсім небагатьох усиновляють. Проте далеко не всі бажаючі дати сім’ю чужій дитині можуть собі це дозволити. Одні — через економічні проблеми, інші — через страх, що не все може скластися вдало.
У той же час у розвинених країнах вже давно створено інститут прийомної сім’ї. Наприклад, в Англії 65% всіх дітей, яким потрібна опіка, живуть у таких сім’ях, у Нідерландах — 40%. Прийомні сім’ї законно існують у 124 країнах світу. В Україні їх поки тридцять вісім (чотири з яких у Києві) і у них виховується 41 дитина. Батьки, які отримують від держави гроші на утримання прийомних дітей, у будь-який момент можуть відмовитися від своєї ролі та «повернути» дитину до органів соціальної опіки. Дитина також може відмовитися від «своїх» батьків та знайти нових. І ще: у прийомних сім’ях від дітей не приховують їхнього минулого. Психологи стверджують, що це допомагає уникати конфліктних ситуацій. Адже з дітьми, які з народження не отримували батьківського тепла, легко не буває. Названий батько Борис Соколов розповів кореспонденту «Дня»: «У дітей з дитячих будинків завжди одяг у крихтах. Вони звикли запасатися їжею про запас, а крадіжку не вважають чимось ганебним. У них все — спільне, у них немає нічого свого, особистого. Коли ми нашій прийомній дочці на день народження подарували косметичний набір, то Світланка майже рік зберігала його у своїй кімнаті, не використовуючи».
Робота за проектом «Трансформація державної системи інститутів пiклування про дітей» розпочалася в Україні три роки тому. Тоді прийомні сім’ї розглядали тільки як гіпотетичну можливість, а сьогодні ми говоримо про це як про реальність. «Розвиток цієї реальності, — говорить психолог Галина Бевз, — залежить від соціальної політики. Дослідження, які ми провели, показали нам, що ініціатива допомоги дитині є природним явищем будь-якого суспільства. Багато дітей ще до початку роботи нашої програми вже жили у нерідних сім’ях. Якщо буде сприятлива соціальна політика, то кількість людей, готових узяти чужу дитину в свою сім’ю значно збільшиться». Основна мета прийомної сім’ї — ввести дитину до соціуму, щоб вона могла функціонувати в ньому як його повноправний член і не поповнювати завтра ряди асоціальних особистостей. Дитина знаходиться у сім’ї до 18 років, вона не може претендувати на житлову площу та спадщину прийомних батьків. Шкода, але подальша підтримка таких дітей законодавством не передбачена... На прийомну сім’ю звалюється набагато більше стресів, ніж на звичайну. Тому їй так необхідно мати підтримку, і насамперед, від держави: психологічну, юридичну та соціальну. Це дозволить все більшій кількості дітей знайти любов та домашнє тепло.
Історія виникнення прийомної сім’ї у кожної своя. Хтось взяв двійнят-підкидьків з лікарні, дворічні малята не вміли навіть ходити. Хтось усиновив дитину з дитбудинку. А Катерина Єпішева отримала прийомну дочку «на додаток» до купленої половини будинку: сусідка кинула свою дитину напризволяще. Спочатку жінка просто пожаліла нещасну дитину, а коли від матері Олі почула, що та сподівається отримувати від своєї кинутої дитини аліменти, стала шукати спосіб захистити права дівчинки. Рідну матір було позбавлено батьківських прав, а нова сім’я отримала статус прийомної. Ще одна життєва історія: мати Світлани померла, коли дівчинці було три роки. Родичі передавали її з рук у руки, поки вона не опинилася у 90-літнього дідуся. Сім’я Соколових (Київ) почула про це випадково і, навіть не бачивши дівчинку, відразу вирішила її забрати до себе. «Світланка боялася до нас звертатися першою, — розповідає старший син Соколових тринадцятилітній Олег, — навіть соромилася йти їсти. Але у неї нікого не було, крім нас. Нехай люди беруть таких дітей у свої сім’ї, і нехай їм Бог допомагає...»
Щоб стати прийомними батьками, не потрібна педагогічна освіта. Для цього треба просто мати бажання подарувати тепло свого серця обділеній долею дитині, мати хоч би одну рідну, тобто особистий досвід сімейного виховання, та подзвонити за телефоном 044-239-39-16 у центр дослідження дитинства Українського інституту соціальних досліджень. Кияни ж можуть звертатися у міський центр роботи з прийомними сім’ями (телефон — 248-51-91). Можливості для такої благородної місії перевірять фахівці, а у спеціальному центрі потренують для нової ролі.
КОМЕНТАР
Володимир НІКІТІН , доктор культурології, консультант з освіти Міжнародного центру перспективних досліджень:
— У перші роки радянської влади в країні впроваджувалася державна система виховання дітей, пропагувалася відмова від приватного життя. Я як архітектор знаю про проекти будинків-комун, які було побудовано у Москві i в яких спільними були навіть спальні. Це був дуже могутній рух, спрямований на руйнування самої ідеї сім’ї, ідеї сімейного виховання. Вважалося, що сім’я відтворює патріархальні риси і тому сучасну людину в ній виховати не можна. У 30-ті роки запал стих, але тоді укорінилося розуміння того, що виховувати треба однаково всіх, уніфіковано, у школах. Також треба було вирішити проблему безпритульних — з’явилися гігантські будинки, героєм став Макаренко зі своїми педагогічними технологіями, а НКВС опікало тоді такі виховні установи.
Сьогодні нам треба перейти (чи повернутися?) до цілком іншого мислення. За рахунок зникнення піонерської організації сфера виховання залишилася у нас незадіяною. Повертати її доводиться через сім’ю, на відміну від грандіозних установ типу інтернатів, зон. До речі, коли у 70-х роках у Сполучених Штатах виникли проблеми з дітьми, пов’язані з руйнуванням базових цінностей, Голлівуд став продуціювати безліч фільмів про цінність сімейного життя — запрацювала величезна машина пропаганди та виховання. Я вважаю, що сімейний вихователь — це одна з центральних фігур становлення нашого суспільства як самостійного і повного. Цьому треба вчити, це треба заохочувати, це треба вводити як особливу позицію в соціум.
Катерина ІВАНОВА , науковий співробітник центру досліджень дитинства Українського інституту соціальних досліджень:
— Багатьох речей не розуміють сьогодні діти, які позбавлені сім’ї. Вони часто не знають, як заварювати чай чи чистити картоплю, як розраховувати сімейний бюджет, не знають, що за хлібом треба ходити в магазин. Вони звикають жити на всьому готовому і не мають навичок самостійного життя. Однак ми поки що не можемо повністю відмовитися від системи інтернатів, не вистачає у нас на всіх сиріт будинків сімейного типу, батьків-усиновителів, прийомних сімей. За рідкісним винятком, всі діти-сироти мріють про сім’ю, і модель нормальних сімейних стосункiв необхідна кожному. Доводиться шукати якісь нові шляхи, щоб дати можливість обділеній дитині відчути себе повноправним членом суспільства. При Бучанському інтернаті (Київська область) та київській школі-інтернаті №3 задумано створити експериментальний майданчик. Суть передбачуваного експерименту в тому, щоб діти з інтернатів мали можливість періодично якийсь час жити у нормальних сім’ях та продовжувати вчитися в інтернаті. Дві сім’ї для цього експерименту вже пройшли підготовку. Але дітей також треба готувати навіть до тимчасового приходу в сім’ю. А для цього потрібна спеціальна методика, яку треба розробляти з урахуванням індивідуальних особливостей, практично персонально.
