Вважається, що локальні війни минулого століття до Другої світової війни через відсутність зброї масового ураження не носили такого жорстокого характеру, яким ознаменувалися війни 60-90-х років ХХ століття. Тому проблема адаптації учасників «гарячих точок» у наш час стоїть гостріше, аніж раніше. На думку психіатрів, напруження, які людина відчуває на війні, — на «громадянці» може змінитися депресією, на зміну знаку тривоги приходить знак образи та розчарування. Не всі здатні витримати такий душевний натиск, тому і стають пацієнтами психоневрологічних клінік.
Розмова на цю тему йде давно. До неї повертаються щоразу, коли підходить чергова річниця «афганської» війни. Але що змінилося відтоді? Власне, нічого.
— Американці підійшли більш відповідально до розв'язання проблем учасників локальної війни у В'єтнамі, — вважає кандидат медичних наук, асистент кафедри психіатрії Луганського медуніверситету Олексій Ліньов. — Вони провели дуже серйозні програмні дослідження ветеранів, які пройшли в'єтнамську війну. Кожний із них був охоплений увагою психолога та психіатра, різних соціальних служб. Заслуга американських психіатрів у тому, що ці дослідження носять практичний всеосяжний характер. У колишньому СРСР такого завдання не ставили, досліджень не проводилося. На жаль, не проводила таку роботу і наша кафедра. Можемо поділитися тільки медичними спостереженнями, які грунтуються на клінічному досвіді лікарів-психіатрів.
Виходячи з наявного досвіду, Олексій Ліньов вважає, що всім, хто служив у складі обмеженого контингенту, передусім необхідно було надати допомогу психіатра саме в перші роки після демобілізації. Саме в той час у багатьох спостерігалися неврологічні розлади, і їм можна було допомогти. На жаль, цього не сталося. Винна у всьому цьому не тільки відсутність державної програми соціальної турботи про ветеранів локальних воєн. Позначилася і наша безглузда ментальність, через яку візит до психіатра, психолога розцінюється як відхилення від нормального життя. І тим більше це приймається хворобливо, якщо пропозиція робиться військовослужбовцям, які пройшли війну в Афганістані. Адже їхні сни досі носять тривожний характер, повторюють ситуації, коли потрібна мобілізація сил, моментальність дій: бігти, стріляти, вихоплювати з вогню і посилати кулю тому, хто забрав людське життя.
«Афганці» відмовляються сьогодні говорити на тему свого психічного здоров'я, хоча, на думку доктора Ліньова, всі вони, можливо, мають потребу не стільки в психіко-фармакологічній допомозі, скільки в підтримці соціальних служб. З цією думкою важко не погодитися. Учасники війни в Афганістані прирівняні до учасників ВВВ, як і чорнобильці. Але чорнобильці представляються нам як герої, які ризикували своїм життям заради здоров'я цілої нації. Учасники локальної війни про себе не можуть сказати, що вони захищали батьківщину. Більш того, багатьом довелося пережити моменти, коли їм у обличчя безжалісно стріляли: вбивця! Отже, ставлення суспільства до цієї категорії ветеранів не адекватне, як не адекватне і ставлення до них соціальних служб. Олексій Ліньов звертає увагу на те, що самі воїни-інтернаціоналісти не можуть змінити ситуацію, бо аж ніяк не є суперменами, як їх вважають.
Пацієнти, яких доводилося спостерігати, являють собою тихих, сором'язливих людей, які в цьому житті не можуть за себе постояти. Так, вони іноді виявляють «геройство», кидаючись з лопатою на трамвай або з кулаками — на дружину. У одному випадку такі вчинки здійснюються від зайвої дози прийнятого алкоголю, в іншому — від психічного розладу. Але до суїциду ці люди не схильні, твердо переконаний Олексій Ліньов.
Зовсім іншої думки дотримується отець Аркадій — священослужитель невеликої церкви, розташованої на території Луганської обласної психіатричної лікарні. За його словами, по допомогу до Господа сьогодні звертається чимало з тих, кого ми називаємо воїнами-інтернаціоналістами. Чоловіки, яким сьогодні немає і сорока, зізнаються, що у них вичерпалися всі життєві сили і вони близькі до того, щоб піти з цього світу. І тільки слово Боже, вважає отець Аркадій, повертає їх до життя та праці.
Прослуживши в Афганістані в чині підполковника, Ігор Бєліков зовсім не драматизує ситуацію, як вона бачиться медикам і соціологам. Сприйняття війни в Афганістані тими, хто брав участь у бойових діях, глибоко суб'єктивне, вважає він. Тому потрібно говорити тільки про малу частину військовослужбовців, у основному солдатів, які психологічно не були підготовлені побачити смерть у всіх її виявах. Серед офіцерів ніяких психічних розладів не спостерігається, бо ці люди знали, на що йдуть, і в професійному плані були до цього готові. Четверту — найважливішу, найголовнішу — думку дізнатися не вдалося. На прохання журналіста зустрітися і поговорити всі, до кого він звертався, відповіли відмовою. Та й Андрій (назвемо його так) — пацієнт відділення неврозів обласної психіатричної лікарні — був балакучий тільки в тих моментах, коли мова заходила про те, де і як він отримав поранення. Трохи загальмований від препаратів, 38- річний чоловік чимось нагадував дитину, яка так звикла, що її кривдять, що вже й не скаржиться. Хоча скаржитися і ображатися йому є на що. Інвалід другої групи, він одержує всього 130 гривень на місяць. Щоразу на лікування у нього йде приблизно 140 гривень, а лікуватися доводиться два-три рази на рік, хоч, згідно із законом, повне медичне обслуговування держава гарантує «афганцям» безкоштовно. Але і з цього приводу агресії до оточуючих Андрій не виявляє. Просто замикається в собі.
Як замкнулися в собі тисячі «афганців», зрозумівши, що процес їхнього відторгнення продовжується. Інші з них все ще продовжують боротьбу, тільки цього разу їхніми ворогами стають хвороби і бідність. Бідність нашого суспільства на увагу, турботу і захист.
