Увесь хід подій навколо коси Тузла, включаючи вчорашні переговори прем’єрів у Москві та роботи, які тривають зі зміцнення дамби у Керченській протоці, підтверджує сказане в інтерв’ю «Дню» політологом Андрієм Єрмолаєвим: дамба вже перетнула кордон у свідомості. Передусім у свідомості російського обивателя та політичного класу. Ставлення до України як суверенної держави в цій країні продовжує залишатися швидше винятком, аніж правилом. А Кремль слухає — і будує. Від цього враження важко звільнитися, аналізуючи поведінку російської сторони. Державний кордон, міжнародне право, партнерство — ці категорії стосовно України, як виявилося, дуже погано засвоюють у Москві. Тузлинська криза просто яскраво й об’ємно продемонструвала цю вікову тенденцію. Особливо показовий той факт, що протягом тривалого часу всю цю прикордонну технологію підносили як ініціативу губернії — Краснодарського краю. Це схоже на нову «губернаторську» ноту щодо нашої країни.
«День» звернувся до постійних авторів газети, шанованих в Україні та за її межами вчених, професорів Володимира Панченка та Юрія Шаповала, з таким запитанням: «Як би ви прокоментували події, що відбуваються навколо українського острова Тузла в контексті багатовікового досвіду українсько-російських відносин?»
Володимир ПАНЧЕНКО, професор, доктор філологічних наук:
— Ситуація, яка склалася навколо Тузли, ніяк не виглядає як випадковість. Рано чи пізно десь мало «рвонути». Як на мене, фатальну роль тут відігравали два головні чинники. По-перше, російська політика стосовно України стає все агресивнішою, і це видно неозброєним оком (затягування України — будь що! — в якийсь із союзів, де бал правитиме Росія, нова військова доктрина, яка передбачає можливість превентивних ударів, ультиматум ТНК щодо реверсного використання нафтопроводу Одеса—Броди, неприкрита туга в білокам’яній за ліберальною імперією і т.д. і т.п.). Нічого дивного, зрештою, в цьому немає з огляду на те, що в російських політичних елітах представництво тих, хто має «алергію» на сам факт української державності, завжди було значним.
Проте криза з Тузлою показала також, до чого призводить політика вічного «прогинання» перед Росією. Малоросійство, таке поширене в українській політичній еліті, є питанням національної безпеки України, — не більше й не менше. Бо ж якщо від імені української держави підписується угода про ЄЕП, яка передбачає, що в регулюючому органі 80 відсотків голосів належатиме Росії, то чому ми думаємо, що після цього Росія нас поважатиме? Якщо ми ніяк не можемо чітко визначитися щодо перспектив своєї ж газотранспортної системи чи того ж нафтопроводу, якщо посол Чорномирдін публічно покрикує на наших дипломатів, якщо замміністра МЗС Росії розказує нам, скільки в нас має бути державних мов, то хіба варто дивуватися тому, що тепер ось з’явилася Тузла — як символ кризи в українсько-російських відносинах?
Своїми попередніми діями політичне керівництво України дозволило, допустило можливість Тузли. Через те я б говорив і про кризу української влади. Ця колізія не могла рано чи пізно не позначитися.
А разом з тим, нема лиха без добра. Ситуація навколо Тузли стала консолідуючим чинником для громадян України, зокрема й для значної частини політиків (тільки ж чи надовго?). Сподіваюся, все, що сталося і ще може статися, протверезить голови багатьом на Банковій і на Грушевського. Ну, а ті, що були, кажучи словами Тараса Шевченка, «рабами, підніжками, гряззю Москви», такими й залишаться. Тільки тепер це важче буде замаскувати.
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:
— Я би хотів розпочати зі слів віце-спікера Державної думи Росії Ірини Хакамади. Вона нещодавно заявила буквально таке: «Не все, що відбувається зараз в Росії, слід копіювати сусідам» (для мене це — абсолютно аксіоматична думка). Але ще більш цікавим є те, що Хакамада сказала далі. А пролунало таке: «Треба констатувати, що Україна зараз є частиною Європи лише в одному відношенні — географічному».
Другу засадничу думку для розуміння сенсу сучасної російської політики висловив Анатолій Чубайс, який ужив термін «ліберальний імперіалізм», тобто патронат Росії над тими державами, котрі вона вважає сферою свого законного впливу (зрозуміло, йдеться і про Україну).
І третя думка належить главі адміністрації президента Росії Олександру Волошину. «Без публіки», з вимкненими мікрофонами він дозволив собі фразу такого змісту: якщо буде потрібно, ми готові бомбардувати Тузлу. Росія ледве-ледве змирилась із втратою Криму, досить з неї знущатися.
Якщо ми візьмемо оці три думки далеко не останніх людей в Росії — слід визнати, що мало що змінилося з часів романовської та кремлівської імперій: той же обмежений світогляд, та ж зверхність... Але, оцінюючи ситуацію, я особисто все ж залишаюсь оптимістом. Завжди в наших країнах були люди, які прагнули розвивати відносини на засадах взаємної поваги, щирості та рівноправності. Хочеться вірити, що саме ці сили (а не якісь «козачки» з Кубані, котрі хтозна-звідки з підозрілою швидкістю з’явились біля нашого острова) визначатимуть подальший перебіг подій. Звичайно, треба пам’ятати, що все це — лише одна з тих ситуацій, які можна назвати тестом для сучасної української держави на вміння відстояти свої інтереси. Сподіваюсь, що цей тест буде здано успішно.
Сергій КРИМСЬКИЙ, професор, доктор філософських наук:
— Історія має дивну здатність не тільки повторюватися, але й давати повчальні уроки. Як відомо, Таманський півострів, з якого будівники дамби Керченською протокою загрожують українським кордонам, входив до складу території давньої Тмутаракані. Від неї вже у 1068 році князь Гліб «мерял море по люде до Корчева» (Керчі). Тут же, за свідченням «Слова о полку Ігоревім», «пошатнулся, як знаменье бед, охвативших славянские земли, пресловутый Тмутараканский Болван, и мифическая Жля понесла горящие угли по Руси». Варто й у наші дні замислитися призвідникам прикордонних конфліктів над цими давніми і знаменними символами.
