Диво за теперішніх часів: Олена Боннер — у титульних новинах недільних федеральних телеканалів. І все як заведено. Сумний голос диктора, фотографії, відеозйомки, живий голос Олени Георгіївни — низького тембру, повільний, дуже виразний, незабутній. Коротка біографія: важке поранення на війні, академік Сахаров, кохання, дисидентство, заслання, повернення до Москви. Тут біографія завершується, і це теж майже правда. Після смерті Андрія Дмитровича вона створювала Музей його імені, писала книги, знов займалася правозахистом, але, по суті, розділила долю покійного чоловіка.
Його було забуто невдовзі після смерті. Її було забуто за життя. З однієї простої причини: у новій Росії, ледве почалася перша чеченська війна, дисидентство знову було практично прирівняне до зради батьківщини. Хіба що вироки старим правозахисникам ухвалювалися більш м’якими: не табір, не заслання, але забуття і «чорні списки». Для того, щоб про Олену Боннер знов заговорили на Першому, РТР і НТВ, вона повинна була померти.
...Тоді, в 95-му, коли ми познайомилися, мене вразила музейна тиша її квартири на Чкалова. Кожна річ у помешканні виглядала як експонат, починаючи з безконечних фотографій, що заповнили книжкові полиці. Майже всюди вони були вдвох на цих знімках — веселі, щасливі, сумні, створені одне для одного. Смерть на тлі кохання виглядала прикрою, безглуздою несправедливістю.
А втім, Олена Боннер була зовсім несхожа на пригнічену горем удову. Самотність заповнювалася турботами. Добуванням квартири для старої дисидентки Мальви Ланди. Вивченням партійно-кадебешних архівів, присвячених їй і Сахарову (знати б Андропову, одному з найактивніших авторів цих документів, хто їх незабаром прокоментує). Організацією гуманітарної допомоги дітям — сиротам Карабаху. Спробами примирити інгушів з осетинами. А також — Гайдара з Явлінським, що було нелегко. «Якщо наші хлопчики-демократи, — говорила вона, вимагаючи зберегти ці слова в інтерв’ю «Огоньку» великими літерами, — не перестануть грати один з одним у дитячу гру «Зірниця», то вони знищать і себе, і країну».
І вже тоді, у минулому тисячолітті, вона усвідомлювала, що «хлопчики», як і влада, навряд чи прислухаються до її слів.
Напевно, це було найболісніше: з її мужністю, розумом, темпераментом безсило спостерігати, як країна повільно і невідворотно знову занурюється в авторитарне болото. Як демократи, захоплені з’ясуванням своїх стосунків, бездарно втрачають владу. Як разом із війною невиправно дичавіє суспільство. Як на російський трон нагло підіймається людина з натовпу топтунів, які роками отруювали життя їй і Сахарову. Як швидко ця влада переймає стиль і звички тієї, яка, здавалося, назавжди згинула разом із непорушним Союзом. У тому числі і глуху ненависть до неї, Олени Боннер, яку в ЦК і ДБ, судячи з тих же напіввідкритих архівів, вважали куди страшнішим ворогом, ніж самого академіка.
І виходило, що всі зусилля були марні. Усі листи протесту, голодовки, статті й книги, і навіть та мить тріумфу, коли вони вдвох, переможці і тріумфатори, поверталися із горьківського заслання. І всі надії розсипалися порохом, і рідний дім, в якому вона збувала самотність, ставав чужим, і бостонське добровільне заслання диктувалося вже не лише віком і хворобами, а відчуттям тотальної безнадії. І залишалося лише із сумом констатувати: «Наш програш серйозний». І ввічливо просити: «Зарахуйте мене до тих, хто... прийде на Пушкінську. Вважайте, що я прийшла туди, знову рятувати батьківщину, хоча ноги не ходять».
У ці дні вона знову повернулася додому. Легко сказати: головна новина на держтелеканалах не про Путіна — Медведєва, а про неї, про її життя і смерть. Причому це життя, навіть в офіціозній біографічній довідці, виглядає подвигом, яким воно і було насправді. А смерть в далекій Америці — сумним докором країні, де Олені Георгіївні Боннер не було місця, окрім могили на Востряковському кладовищі, поруч із чоловіком. Туди вона і повернеться, бо вічному нашому забуттю протистоїть лише вічна пам’ять.
ДОВIДКА «Дня»
Олена Георгіївна Боннер народилася в Туркестанській АРСР. Її батька в 1938 році було розстріляно, мати — засуджено до восьми років таборів, їх реабілітували 1954 року. У 1940 році майбутня правозахисниця вступила на вечірнє відділення Герценівського інституту в Ленінграді. У роки Великої Вітчизняної була мобілізована до Червоної Армії, працювала санітаркою, у результаті авіанальоту була важко поранена. Після війни Боннер навчалася в медичному інституті, її було виключено за висловлювання про «Справу лікарів», відновлено після смерті Сталіна. У 1960-ті роки Олена Боннер долучилася до кола правозахисників; у 1970 році, на одному із судів над дисидентами познайомилася з Андрієм Сахаровим. 1972 року вони одружилися. У тому ж році вона покинула КПРС через політичні переконання. У 1970-х правозахисниця допомагала багатьом дисидентам, заснувала фонд допомоги дітям політв’язнів, підписалася під засновницьким документом Московської Гельсінської Групи. У 1975 році вона представляла чоловіка в Осло на врученні Нобелівської премії. 1980 року Боннер разом із Сахаровим вирушила в заслання до Горького. Там же, чотири роки потому, була засуджена за наклеп на радянський устрій. Згодом брала участь в акціях багатьох правозахисних організацій, після смерті Сахарова в 1989 році очолила фонд його імені. Олена Боннер померла в Бостоні у віці 88 років.
