Довкола відправки українських солдатів до Іраку можна було почути чимало дебатувань і дискусій. Їхнiми учасниками, щоправда, були здебільшого столичні представники. Для «народження» істини пропонуємо читачам думки із регіонів щодо присутності підрозділів Збройних сил України в Іраку — про ризики і можливості, про виклики і перестороги.
Анатолій ШЕВЦОВ, директор дніпропетровської філії Національного інституту стратегічних досліджень:
— На мій погляд, питання про те, відправляти чи ні наші миротворчі війська до Іраку, навіть не підлягає обговоренню. Сьогодні проти участі у відновленні Іраку не заперечують навіть ті країни, які були категорично проти війни, — Росія і Франція, а остання ставить питання про коректування статуту ООН. Думаю, що й у Верховній Раді переважна більшість депутатів підтримає відправлення українського контингенту до Іраку. Заперечуватимуть хіба що ультраліві, які продовжують старі пісні на новий лад.
Звичайно, у будь-якій миротворчій операції існує певна небезпека для життя військовослужбовців, але ж і посилати туди мають намір тільки добровольців. Вважаю, що не дуже обтяжливою для бюджету України буде і фінансовий бік операції, оскільки значну частину витрат, крім зарплати військовослужбовцям, готові взяти на себе Сполучені Штати. Зате сама участь у відновленні Іраку обіцяє нашій країні великі економічні вигоди. Тут багато залежатиме від спритності наших фірм, адже контракти на виконання робіт укладатимуть на тендерній основі. Шансів виграти тендер в українських підприємств цілком достатньо — як показує досвід, вони можуть запропонувати високу якість послуг за відносно невисокої ціни. Іраку ми можемо постачати різну металопродукцію, труби, будувати нафтовидобувні і переробні підприємства. Ще раз підкреслю, що вигода для української економіки може бути вельми значною. Тільки потрібно не втратити свій шанс, діяти сміливіше, щоб скористатися плодами правильного рішення України під час війни коаліції з режимом Саддама Хусейна.
Віктор МИСЬКО, голова Тернопільської обласної організації Спілки ветеранів Афганістану:
— У рішенні відправити наш миротворчий контингент до Іраку я бачу більше позитивів. Власне, негатив може бути тільки один — якщо ситуація почне розвиватися за афганським сценарієм двадцятирічної давнини. Тоді керівництво країни стане перед непростою дилемою: що робити далі? Але це — найгірший варіант, і поки що якісь об’єктивні підстави для настільки песимістичних прогнозів відсутні.
Навпаки — є надія, що слідом за українськими військовими, участь у відбудові Іраку візьмуть і наші цивільні спеціалісти, і бізнес- структури, й від того виграє вітчизняна економіка. А ще одним плюсом є той досвід, який наші військові продовжують отримувати у співпраці з військовиками країн-членів НАТО. І участь нашої країни у військовій миротворчій місії в Іраку стане ще одним кроком до бажаного вступу у Північноатлантичний альянс.
Часто спілкуюсь з хлопцями, які вже побували у миротворчих контингентах, зокрема, на території колишньої Югославії, отож є побажання: аби нашим військовим платили не менше, ніж миротворцям з інших країн. А це цілком залежить від нашого уряду. Бо часто виходить так, що українці виконують найважчу роботу, а платню отримують чи не удвічі нижчу навіть за військових Ємену чи Індії, не кажучи вже про Західні країни...
Арсентій БАБІЙЧУК, політолог (Вінниця):
— Війна з Іраком американцям була необхідна, щоб після вересневих терактів відновити свій авторитет непереможної країни. А Україна останнім часом стала причетною до кількох скандалів. Тому нині, на мою думку, відіславши до Іраку свій хімічний батальйон та готуючись послати туди ще й миротворчі сили, наша держава переслідує, насамперед, політичний інтерес. Щоб якось реабілітуватись в очах Америки, показати їй свою солідарність. Адже тепер США довели світові, що вони найсильніші. Зачепившись за формальний привід, Америка окупувала Ірак, і ніхто їй нічого не сказав. ООН мовчить. Франція та Німеччина, які спочатку виступали проти агресії, зараз вже не можуть вплинути на США. Мені здається, що, ввівши до Іраку свої війська, Україна більше виграє, ніж програє. З політичного погляду, це дуже продуманий, правильний і єдино можливий хід. Пригадую, що у квітні цього року до Вінниці приїздила делегація із американського штату Алабама для підписання попередньої угоди про дружбу і співпрацю. Один з американців тоді сказав, що зараз ми допоможемо Україні, тому що Україна допомогла Альянсу у війні проти Іраку, і ми цього ніколи не забудемо. При цьому був присутній американській посол...
Борис МОКІН, ректор Вінницького державного технічного університету:
— Не варто було б цього робити. Сьогодні об’єктом тероризму Аль-Каїди стали ті країни, які є членами НАТО, і, в першу чергу, США. Україна, хоч і хоче до НАТО, але її ніхто туди поки що не приймає і найближчим часом не прийме. Якщо терористи повернуть свої удари на нас, то нам НАТО не допоможе. Тому, не маючи щита НАТО, підставляти себе під удари Аль-Каїди, викликати до себе їхню агресію не варто. І це не політика страуса. Ми не така потужна країна, щоб дозволяти собі відривати гроші від бюджету для екіпіровки і гідного представлення наших військових в Іраку, а бідними родичами там також не годиться бути. Доцільніше зайнятись своїми внутрішніми проблемами, а потім допомагати іншим.
Георгій МОСКАЛЬОВ, учасник бойових дій:
— Ми повинні визнати: ще довго на Землі війни не будуть викреслені із засобів вирішення проблем — політичних, економічних, ідеологічних, релігійних… Переможець затверджує свій варіант життя в еволюції, а оскільки сьогодні наша планета буквально «вагітна» встановленням нових порядків, то людство просто приречене на конфлікти.
Україні буде досить складно дихати у цій атмосфері, бо вона розгубила свій військовий потенціал, озброєння застаріло, армія, на жаль, далека від вiдповiдностi необхідним вимогам. Саме з цієї причини у направленні наших миротворчих військ до Іраку я бачу один великий плюс: хоч кілька тисяч воїнів отримають хоч якийсь бойовий досвід.
Ну, а мінусів… Ми намагаємося увійти до коаліції спірних переможців та отримати химерні привілеї. Гроші. А чи будуть вони?
Анатолій ТОБІЛКО, прес-секретар Головнокомандувача ВПС України:
— Участь українських військових у миротворчих операціях говорить про авторитет наших Збройних сил. Це важливо тепер, коли він був підірваний кількома скандалами та нещасними випадками, які вказували на непрофесійність в українській армії. І те, що наші військові будуть поряд з військовими інших країн, додасть авторитету не тільки нашій армії, а й державі, і підтвердить, що фаховий рівень підготовки наших військових відповідає світовим стандартам.
Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ, директор Львівського історичного музею, заслужений працівник культури України:
— Мені б дуже хотілося, щоб Україна мала своє особливе політичне обличчя, більш чітку позицію і частіше діяла у власних інтересах, ніж в інтересах інших держав. Уже занадто часто вона вертить головою — то прислухаючись до Росії, то озираючись на Америку. Якщо присутність наших військ в Іраку надалі сприятиме економічному благополуччю України, зростанню її авторитету в світі, то так, я за те, щоб наші юнаки їхали до Іраку. Тобто не на догоду комусь, а маючи власний, яскраво виражений політичний та економічний інтерес.
Територіально ми далекі від Іраку і не маємо спільного історичного минулого. Як історик я з великою цікавістю ставлюся до династії Аббасидів, яка перемістила центр халіфату до Іраку, до небувалого на той час розмаху містобудування. Меддінат ас-салам (місто Світу) — сьогодні це Багдад — було задумане як модель всесвіту, де повинні були жити представники всіх соціальних, етнічних груп держави. Халіф особисто дивився накреслений золою на землі план майбутнього міста. Круглий за планом, укріплений стінами і ровом, із чотирма куполами над міськими брамами, поверненими на чотири сторони світу. Мені боляче було чути, що це місто бомблять, що розграбовано іракський музей — зібрання унікальних витворів культури. У нашому історичному музеї, зокрема в Арсеналі, є унікальна зброя давніх майстрів Сходу, яка потрапила до нас складними шляхами. Ми бережно зберігаємо її, і мені б хотілося, щоб всі країни шанобливо ставилися до культури і мистецтва інших народів та сприяли їхньому процвітанню, а не занепаду.
Час усе розставить на свої місця, усе відфільтрує і прояснить. Важливо, щоб правнукам не було соромно за наші вчинки.
Надир БЕКІРОВ, експерт ООН, член Наглядової ради фонду ООН з питань корінного населення, керівник політико-правового відділу Меджлісу кримськотатарського народу:
— Участь України в діяльності міжнародної спільноти у тому чи іншому вигляді, зокрема у реформуванні реакційних політичних режимів і подоланні наслідків війни в Іраку, на мій погляд, є доброю справою. Особливо з погляду реноме нашої держави і з погляду реальної залученості до світової політики. Цим самим ми говоримо, що Україна вже не глухий кут, не частина якогось другорядного СНД, не російська провінція, а самостійна держава, яка нарівні з іншими бере участь у таких важливих міжнародних подіях. Це, безсумнівно, крок до світового визнання, до повномасштабної участі у світових справах.
Але водночас я не можу просто сказати, що це чудово, і все. Такі акції з боку України сьогодні мають значною мірою демонстраційний характер. Тобто в Україні всередині є досить багато проблем, з якими держава або не може впоратися, або не вважає за потрібне давати собi з ними раду. До низки цих проблем я відношу і проблему кримськотатарського народу, яка значною мірою є проблемою світової спільноти — вона зачіпає інтереси і політику кількох держав і міжнародних організацій, а статус народу в Україні не визначено, наслідки депортації не подолали, принципово вже багато років не приймають закон про відновлення прав і статусу депортованих. Одночасно на світовій арені Україна такими акціями начебто демонструє, що вона з погляду міжнародного права така активна і правильна держава, що всередині її, можна подумати, міжнародно-правових проблем нібито і немає. Ось якби ця зовнішня політика була продовженням такої ж правильної внутрішньої політики України, — де б повністю дотримувалися принципів демократії, свободи слова, інтересів етнічних спільнот, і вони були б предметом постійної турботи, — тоді так, тоді було б логічно робити подібні зовнішні кроки. Поки що це хоч і правильний крок, але більше — демонстрація, ніж суть політики нашої держави. Я думаю, що ті аналітики, які знають внутрішні проблеми України, сприйматимуть цей крок більше як зовнішню рекламу, а не самодостатню діяльність на міжнародній арені, на жаль…
Олександр РЕУТА, отаман Сумського слобожанського козацького полку:
— Більше схиляюся все-таки на бік тих, хто виступає за введення в Ірак українського батальйону. Маючи на метi інтеграцію нашої держави у світове співтовариство, ми не можемо не рахуватися з політичною позицією таких розвинених і впливових країн, як Сполучені Штати. Не можемо стояти осторонь процесів, що відбуваються у світі.
Крім того, чисто по-людськи, я зовсім не проти, щоб наші українські хлопці, допомагаючи відбудовувати країну, яка постраждала, тим самим могли добре заробити. Головне, щоб підхід нашої держави до здійснення цієї відповідальної справи був теж виваженим і відповідальним, базуючись насамперед на принципах законності.
Сергій БАБІЙ, секретар Кам’янець-Подільської міської ради (Хмельницька область):
— Є і «за», є і «проти». З одного боку, участь України у миротворчій місії в Іраку дасть їй можливість встановити належний рівень відносин із США, Великою Британією, долучитись до проектів відновлення Іраку, видобутку нафти, зміцнити свої позиції на світовій арені. З другого ж боку, пам’ятаємо: виконуючи ці обов’язки, у мирний час гинуть українські вояки. Не минуло лихо й наше місто: мешканець Кам’янця-Подільського Володимир Максимчук загинув під час виконання миротворчої місії. Вулицю, де він народився і виріс, названо вулицею Володимира Максимчука.
Вадим КРУТОУС, вчитель англійської мови Житомирської гуманітарної гімназії №23, член Національної координаційної ради проекту «Асоційовані школи ЮНЕСКО»:
— Свої аргументи «за» і «проти» направлення українського військового контингенту для участі в миротворчих силах в Іраку я б умовно поділив на міркування егоїстичного і, якщо так можна висловитися, демократичного планів. Тоді мій егоїстичний аргумент «за» може звучати так — якщо не взяти участі в цих миротворчих операціях, то перспективи подальшої співпраці з НАТО набуватимуть рис примарності. А егоїстичний аргумент «проти» окреслюється у побоюваннях, як би перебування наших військ в Іраку не зашкодило безпеці України в тому сенсі, щоб терористичні акти з боку мусульманських бойовиків не розпочалися на території нашої держави. З іншого боку, на мою думку, демократичний аргумент «проти» міститься в питанні, чи є достатньо демократичною наша військова присутність в цій країні з погляду наявності необхідних юридичних умов, адже вона реалізовуватиметься не під безпосереднім патронатом ООН? І чи будуть витримані передбачені у таких випадках законні процедури, що відповідають духу і параграфу міжнародного права? Однак на противагу зазначеним міркуванням можна навести наступний аргумент — на мою думку, участь в подібних операціях (тут не хочеться вживати слово «почесна») можна все ж назвати захистом демократії, тобто це йде в руслі світових демократичних процесів. Стосовно моєї особистої позиції, то я свідомий, що вибір завжди треба робити, і при всіх «за» і «проти» думаю, що аргументи «за» переважають.
