У центрі Тбілісі, посеред країни, де немає опалювання та газу (а часто й світла), де всюди сліди війни, і люди звикли очікувати найгіршого, існує рай - здавалося б, назавжди втрачений.
Будинок, куди ми, незнайомі "іноземці", ввалилися проти ночі - і були зігріті та нагодовані, причому господарі не тільки мужньо витримали наші захоплення (адже не жарт - в одній кімнаті три оригінали Піросмані!), але й провели міні-екскурсію. Ми ледь устигали за господинею - улюбленою, знайомою, невгамовно темпераментною Софіко Чіаурелі,
котра, буквально літаючи гвинтовими сходинками, поспішала показати нам ще один шматочок свого фантастичного Дому. Зведеного (так і хочеться сказати - "заснованого") її батьками - відомим кінорежисером Михайлом Чіаурелі та великою актрисою Веріко Анджапарідзе. І про щоб ми не розмовляли під акомпанемент телефонних дзвінків, бій годинника та трансляції дебатів у місцевому парламенті - про ситуацію в Грузії, про Київ, про вина, про Параджанова, про роботу (до свого ювілею калбатоно Софіко зіграє прем'єру вистави за написаною спеціально для неї п'єсою "Театр Іагуни" Резо Клдіашвілі) - все одно поверталися до Дому як до поняття, філософії, домінанті існування. Дому - Вітчизні, Театру, сімейному вогнищу, - що з останніх сил опирається загальній руйнації.
- Цей дім збудував батько власними руками 36-го року. Потім, на жаль, ми втратили один поверх. Батько одержував сталінські премії, кожен фільм - сталінська премія. Проте він був так закоханий у Сталіна, що на ці гроші купував літаки, танки... А мама продала другий поверх, тому що не знала, як розрахуватися з боргами. Ніхто не вірив, а це була правда.
- Чи згадували тут Курбаса, Ахметелі, Ацхелі - вже тоді, коли про них небезпечно було згадувати?
- На превелике щастя, у нашому домі завжди безбоязно говорили про все. Тут бували всі. І МХАТ під час війни був, усі видатні... Що за застілля могло тоді бути? Зараз також нічого немає в домі - хіба так приймають гостей, як я вас? - але тоді й цього не було. Вода, хліб, але я пам'ятаю, як мама говорила, що цілі ночі, на воді та хлібі, вони читали вірші, перебиваючи одне одного... Це було прекрасно.
