Держава й для того існує, аби керувати. Однак братися за справу слід лише тоді, коли можеш зробити її добре - а керувати добре це означає знаходити в кожному випадкові оптимальне розв'язання. Деяким ученим минулого здавалося, що найкраще за все робити це суворо за "наукою", на основі загального планування - і незважаючи на те, що здоровий глузд попервах поставав проти цієї ідеї, її було втілено в соціалістичній державі.
Для складних систем (це науковий термін), таких як економіка, виявляється принципово неможливим завжди суворо "науково" знаходити найкращий розв'язок. В міру ускладнення системи, кількість дій, необхідних для розв'язання завдання звичайними способами зростає в геометричній прогресії, тобто для того, аби врахувати вдвічі більше різних чинників, слід виконати в чотири рази більше роботи! Таким чином, метод "наукового тикання", більше знаний як "Монте-Карло", для складних систем виявляється ефективнішим: грубо кажучи, в занадто складному випадкові найправильнішим буде - не розмірковувати, а "кидати монетку".
Заради справедливості слід зауважити, що ця теорема, відома сьогодні будь-якому студентові-математику, була доведена лише в нашому столітті. Ні Ленін, ні, тим паче, Маркс із Енгельсом не могли собі навіть у страшному сні уявити, що ніякі наймудріші, гранично сумлінні та обізнані Держплан із Держпостачем, принципово неспроможні бодай оптимально керувати всією економікою країни навіть за ідеальної "виконавської дисципліни". Причому цікаво, що вища ця дисципліна, то більше хаосу в результаті виходить.
Будь-яка складна система складається з безлічі простіших, а ті, в свою чергу, з іще простіших... І якщо відпрацьовано механізм вироблення та прийняття ухвал не "згори вниз", а "знизу догори", то кожна людина оптимізуючи свою власну "ефективність", тим самим робить внесок у вироблення оптимальної стратегії й тактики суспільства в цілому. Оскільки кожний з нас природно прагне поліпшити своє життя, а на рівні окремої людини це завдання має не такий вже й складний вигляд, то виходить, що величезну й непідйомну для централізованої влади проблему можна все-таки подолати силами всього суспільства. Але розв'язання буде добрим за умови, якщо кожна людина на кожному рівні вирішуючи щось матиме доволі вичерпну й точну інформацію, можливість вибору, а також підойми для того, аби діяти відповідно до інтересів інших.
Знайома картина? Так, саме так працює вільний ринок! Інтелектуальні ресурси всього народу мобілізуються на розв'язання головного завдання - підвищення економічної ефективності, а зворотні зв'язки забезпечують йому стійкість та пристосування до змін (саморегуляції). Зазначимо, що всіма цими прекрасними властивостями ринок зобов'язаний саме вільній конкуренції: лише конкуренція за споживача змушує продавця вдосконалювати товари та послуги, тільки в процесі вільної торгівлі з'являється головна ринкова інформація, виходячи з якої підприємства та окремі громадяни приймають розв'язання - ціни... Втручання в цей процес, зокрема й з боку держави, дезорієнтує всіх учасників ринку мов сокира під компасом.
Ба гірше, в результаті "одержавлення" економіки влада стає потенційним і реальним джерелом прибутку. Це, природно, не може не породжувати масової корупції. Корупція створює так звані "паразитарні" зворотні зв'язки, які порушують керованість самої держави. Звісно, чиновники "беруть" скрізь і світ від цього ще не провалився, але, як і в будь-якій системі зі зворотними зв'язками, тут існує своя "критична маса": на певному рівні відбувається "перемикання". В цьому разі - коли закони й підзаконні акти починають ухвалювати в розрахунку на зловживання, то це означає, що справа зайшла надто далеко, і "оптимізуються" вже в основному особисті прибутки можновладців на всіх рівнях, що, своєю чергою, призводить до ще більшого підвищення ролі держави, введення всіляких надуманих обмежень, посилення бюрократії тощо - знайома картина?
Корумпована держава не лише не виконує належних їй функцій, а й взагалі живе в основному егоїстичними інтересами бюрократії, а економіка реагує на її втручання (зокрема й необхідне) зовсім не так, як нібито повинна б була - хто з нас на власному досвіді не переконувався в цьому! Найгірше, що купівля чиновників стає мало не найприбутковішим видом вкладень капіталу - а це означає, що про саморегуляцію ринку й узагалі капіталізму можна забути. Що ж до спроб боротьби з корупцією силовими методами, то в ній зазвичай перемагає корупція, тільки прибутки частково перерозподіляються, природно за рахунок підвищення "ставок" поборів. А втім, може це й на краще, хоч як блюзнірськи звучало б таке припущення: на цій стадії справді знищити особисте зацікавлення чиновників - все одно, що раптово позбавити хронічного алкоголіка "дози" без будь-якого лікування, оскільки вже ухвалені "заінтересованими" людьми закони просто не працюватимуть в "занадто чистих" руках.
І от що характерно: в усіх розвинутих, "капіталістичних", країнах багаті люди - як промисловці, так і гендлярі, банкіри, фінансисти тощо - найлютіші вороги будь-яких форм та проявів "соціалізму", зокрема, наче вогню бояться державного втручання в економіку. А в нас прихильники державного регулювання зустрічаються здебільшого саме серед багатих і впливових людей, зокрема директорів-господарів великих підприємств! Очевидно, для них наша держава аж ніяк не Робін Гуд, який відбирає зайве, аби роздати бідним, а якраз навпаки, дійна корова і батько рідний в одній особі. А втім, справа доволі проста: на відміну від американської олігархії початку століття, наша ніколи не проходила через вільний ринок, а виросла просто з державних ясел, майже як спадкові аристократії Латинської Америки та Близького Сходу. Саме тому "американізація" у нас завжди супроводжується префіксом "латино" - саме тоді, коли сама Латинська Америка, схоже, починає рухатися до "цивілізованого" капіталізму.
