Олексій Артамонов народився вісімнадцятого року, через рік після революції. Сім років його життя були віддані війні. Три роки з них він підривав потяги. До цього була фінська, ще раніш - танкове училище, хоча він зовсім не хотів бути військовим. Років у 12 його, московського бешкетника, вчителька привела до Третьяковки, і він так і залишився у ній. Художнє училище імені «1905 року» Олексій закінчив у тридцять восьмому. І раптом, за один день доля його змінилася. Призвали, сказали: «Батьківщині потрібні танкісти». І він став командиром танку. Коли об'єднували Західну Україну зі Східною, у нього була перша сутичка з німцями, коли воював із фінами і гусениці танків грузли в мерзлому людському м'ясі - отримав перше поранення, коли приєднували Буковину - ледь не загинув у Збручі. А коли зібрався на дембель - прийшло 22 червня 1941 року. «Молотов ще не вдягнув штани, а нас у Перемишлі вже бомбили так, що не видно було неба». Пораненого, його підібрав лісник, вилікував, а через кілька місяців Олексій уже зібрав партизанську групу з двадцяти восьми чоловік. Із снарядів вони виплавляли тол і підривали німецькі ешелони. На рахунку Олексія їх дванадцять. «Тринадцятим моїм ешелоном, - жартує зараз Олексій Михайлович, - став би нинішній уряд. Тому що, коли я бачу старого, який риється в смітнику, - я розумію, що знов прийшли німці. За шість років незалежності Україну можна було б перетворити на казкову країну. Замість цього - її просто прожерли».
Тоді, у лісі, його загін увійшов в партизанське об'єднання Одуха. Олексій став командиром диверсійного підрозділу. Якось, коли виходили з облоги, Олексій повинен був зарізати немовля, сина командира з'єднання. Так вирішив штаб - дитина могла видати їх криком. Олексій наказу не виконав і пішов із немовлям на руках. Стрілянина в лісі, озвірілі люди, і він з мокрим та загаженим немовлям на руках біжить у невідоме.
Дивно, але він багато малював тоді, у свої партизанські роки. Коли чергового разу йшов від німців, зарив малюнки в лісі, більше від трьохсот штук. Через кілька років шукав їх, але так і не знайшов. Залишився тільки один - автопортрет. Дивлячись на себе, двадцятип'ятирічного, Олексій Михайлович іноді вже сам не вірить, що все це було. Усе це життя серед вибухів, крові та диму. А нам інколи не віриться, що вся ця густо замішана на залізі та крові маячня - це наша історія. Проте це так. І після війни диверсант знову став художником і малює пейзажі. Досі, хоча зір слабшає, а рани болять.
Епоху не вибирають. У ній просто живуть, такі складові завдання. Покоління, якому вже під вісімдесят, завдання виконало з честю. І продовжує виконувати з честю нині, навіть риючися на смітниках у пошуках хліба. Тому що це - той самий вирощений ними хліб на ними відвойованій землі. Ми свій хліб ще не виростили і землю не захистили. Однак є надія, тому що все-таки - ми їхні діти та онуки. І за нашими спинами незримо стоять вони - солдати жорстокої епохи, котрі все ще виносять із вогню мокрих немовлят.
