Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Соломинка чи гиря?

29 липня, 2009 - 00:00

Звершилося! Леонід Радзіховський, який протягом останніх років доводив безвихідь російського історичного розвитку й заразливо висміював боязкі спроби окремих недобитих лібералів знайти вихід, має надію (ej.ru, 22 липня, «Воскресение»). Надія з’явилася в образі РПЦ. Приводом для цієї надії став виступ архієпископа Ілларіона, глави відділу зовнішніх церковних зв’язків, який засудив сталінізм і вслід за об’єднаною Європою зрівняв Сталіна і Гітлера. Це, безперечно, добра новина з РПЦ, тобто з того місця, звідки добрих новин звичайно не буває. І це вдвічі приємніше. Та й усе.

Але з цього робляться абсолютно космічні висновки.

Радзіховський твердить, що акцію Ілларіона узгоджено з патріархом Кирилом (що, напевно, правда) і що в Кирила є шанс стати ВЕЛИКИМ патріархом, не менш значущим для історії, ніж Іван Павло II. Ось у цьому я сильно маю сумнів.

Вважаю, що шанс Кирила стати врівень із покійним Папою приблизно дорівнює шансові самого Леоніда Радзіховського стати патріархом Московським чи Папою Римським. Тобто абстрактна можливість є. Законам фізики це не суперечить. Але дуже вже ж складне завдання. Дуже вже ж велика прірва, яку потрібно подолати. І в тому, і в іншому випадку ймовірність такого стрибка настільки близька до нуля, що в практичному житті потрібно визнати її рівною цьому нулеві.

Різниця між нашим патріархом і Іваном Павлом II у тій історичній генетиці нашого суспільства, змінити яку за задумом Леоніда Радзіховського повинна РПЦ. Одним із головних блоків цього підмурка є якраз Російська православна церква.

Велич Івана Павла II в тому, що перш ніж знищити комунізм, а почасти рівнобіжно з цим, він почав процес самоочищення самого католицтва, його олюднення, гуманізації. Це був грандіозний, що не має аналогів у світі, процес визнання католицьким костьолом своїх помилок і злочинів. Покаяння перед усім світом, яке тривало 40 років, оскільки почалося ще до вступу Кароля Войтили на папський престол. Він ці злочини поіменував і пронумерував: хрестові походи, інквізиція, переслідування євреїв, церковний розкол, виправдання рабства, виправдання війн, презирство до меншин і бідних.

Та могуть авторитету, та громадянська мускулатура, яка дозволила покійному понтифікові внести дійсно величезний внесок у знищення комунізму в Європі, була ним «накачана» не лише в процесі самоочищення церкви, але й у всесвітньому поході за права людини і в такому ж антивоєнному поході, в яких понтифік перебував усі три десятиріччя свого папства. Під час цих походів він не боявся кидати звинувачення і диктаторам, наприклад, передав список політув’язнених Фіделю, після чого дехто з них був урятований...

Ось не можу собі уявити будь-яку з подібних дій у виконанні Володимира Михайловича Гундяєва. Ось заплющую очі й намагаюся уявити: патріарх Кирило передає Путіну чи Медведєву список російських політв’язнів на чолі з Ходорковським. Нічого не виходить. Чомусь замість Гундяєва весь час Каспаров, а замість Медведєва, як на зло — Обама.

Так само не виходить уявити собі покаяння РПЦ за свої злочини та безвинні жертви й під час церковного розколу, й під час насильного навернення на православ’я народів Поволжя, Сибіру та Півночі. Багаття православної інквізиції палали не менш гаряче, аніж у їхніх католицьких колег. Жертв на рахунку тієї ж Новохрещенської контори при Богородицькому монастирі було чимало.

Православ’я залишилося єдиною гілкою християнства, в якій шанують святих, культ яких засновано на так званому кривавому наклепі на євреїв, тобто на середньовічному звинуваченні євреїв у ритуальному катуванні та вбивствах християн. Це так звані мученицькі культи Гавриїла Бєлостоцького та «Євстратія Печерського. Олександр Мень неодноразово й марно, аж до своєї загибелі, виступав за деканонізацію цих святих, культ яких створює релігійні підвалини антисемітизму та слугує «виправданням» погромів. Католицтво та протестантизм скасували подібні культи півсторіччя тому.

Психологічно мені зрозумілий той сплеск надії, який викликав усього-на-всього нормальний людський голос, який пролунав із РПЦ. Дуже вже ж несподівано він звучить. Адже звідти весь час лунало щось зовсім інше. Заклики заборонити фільм або покласти край діяльності конкуруючих конфесій на канонічній території.

Це — надія потопаючого на соломинку. Але мені ці надії здаються ілюзорними, оскільки вся тисячолітня історія нашої країни доводить: православ’я і РПЦ як його головний інститут — це гирі на ногах Росії, яка намагається час від часу повзти до прогресу.

Нещодавно в рамках одного дослідження я зробив порівняльний аналіз економічних і соціальних показників країн, згрупувавши їх за ознакою переважання тієї чи іншої релігії. Ось є в світі 12 православних країн, 12 протестантських і по 4 десятки католицьких і мусульманських. За всіма показниками, які характеризують рівень життя людей, попереду з величезним відривом — країни з протестантським населенням, на другому місці з великим відривом від третього — католицькі країни, хоча центр ваги сучасного католицтва — в Латинській Америці, регіоні вельми проблемному. Ми, країни з переважанням православної культури, глибоко на третьому місці. Нам залишається втішати себе тим, що ісламське середовище ще менше сприяє прогресові, ніж православне.

Православ’я жорстко вбудоване у владу, і саме її, а не паству, має за джерело свого авторитету та легітимності. Саме тому РПЦ не змогла вчинити гідного опору комунізму і сталінізму. Не випадково реальну, по-справжньому героїчну відсіч комунізму з країн, захоплених СРСР, змогли дати лише католицькі Польща, Угорщина та Чехословаччина. У православних Болгарії та Румунії не сталося нічого порівняного з подіями 1956 р. в Угорщині та Гданську, з Празькою весною 1968 року, не було своєї «Солідарності».

Православ’я — релігія, яка блокує вичленення автономної особистості. Релігія і церква, що не має сміливості відкрито й чесно говорити зі своєю історією і з неправедною владою. Чи може така інституція стати імпульсом позитивних змін у суспільстві?

Чи може багатовікова гиря перетворитися на соломинку надії?

Мабуть, може. Лише дуже вже мала ймовірність. Я б пошукав інше джерело надії.

Ігор ЯКОВЕНКО, Ej.ru
Газета: