Хоча після тих подій минуло вже півтора тижні, про них все одно хочеться написати. Отже, гарний травневий день. Михайлівська площа. Маленька сцена, обшарпані динаміки. Людей, здається, малувато. Опоненти теж тут — купка нацистів з кількома прапорами, підсилена фанатами київського «Динамо», з сотню чоловік за міліцейським оточенням. Недостатньо, щоб заблокувати Марш свободи (відомий у світі також під назвою «Global Marijuana March»), як було минулого року, коли цим займалися УНА-УНСО: цього разу ветеранам вуличних воєн вистачило здорового глузду усунутися від справи. Тим, хто прийшов протидіяти цього разу, треба віддати належне: урізноманітнюють атмосферу. Затримка мітингу пов’язана з їхніми діями; ще перед початком намагалися захопити сцену, організатор Маршу Тарас Ратушний кинувся боронити саморобну твердиню свободи, а міліція зопалу затримала і тих і тих. Свою провину нацисти виправляють, як можуть: скандують «Ганьба!», «Виродки!» і навіть досить дотепне «Чемодан-Вокзал-Ямайка!» А втім, на тому їхній творчий потенціал не вичерпується.
Тим прикріше, що провідники Маршу особливої активності не виявляють. Крутять записи реггі, періодично до мікрофона стають не надто переконливі промовці. Виголошені вимоги свідчать про намагання організаторів Маршу відійти від іміджу «маріхуанової ходи»: змінити вектор наркополітики з репресивного на соціально орієнтований (тобто ув’язнювати не споживачів, а виробників наркотиків), зупинити наркокорупцію в силових структурах, врегулювати порядок відпуску сильнодіючих фармацевтичних засобів (тобто зупинити продаж такої отрути, як трамадол), заборонити рекламу тютюнових та алкогольних виробів, надавати суспільству об’єктивну інформацію про ризики, пов’язані з вживанням психоактивних речовин, припинити практику дискриминації людей з особливими стилями життя. Все по-дорослому. На жаль, про організацію такого не скажеш: благенька апаратура, практично жодної особи з мітинговими навичками, повний провал інформаційного забезпечення — єдина листівка оповідала про події 2006 року!
Аби від того не дратуватися, роздивляюся тих, хто зібрався. Розкішне збіговисько бунтівників: гіпі, растамани, велосипедисти, анархісти з гаслом «Заборонено забороняти», антифашисти — насуплені юнаки з закритими обличчями, якийсь хлопець зі справжнім кабанчиком на повідку, море гарних дівчат, прапори Ямайки, Білорусі, України… Нарешті на сцену практично на руках вносять звільненого Ратушного. Промови стають гучнішими, музиканти вживу виконують кілька гарних пісень, встановлюється прямий зв’язок з Симферополем і Одесою, де проходять аналогічні акції. Жвавішають і наці: починають просочуватися по одному в саму гущавину мітингувальників. Спочатку так вчиняє лисий здоровань, що кричить у мегафон: «Ганьба!», і це помилка, бо міліція миттєво забирає його разом з мегафоном, тож коричневі зостаються без голосу. Від розпачу другий фюрероман намагається зчинити бійку під сценою, однак і міліція не спить. З повітря намальовується ще один вигадько і пропонує всім… покурити «травички». Результат аналогічний. Наці зовсім дуріють: коли оратор вигукує: «Слава Україні!» — відповідають непристойними жестами…
Колона рушає по Володимирській. Озираюсь назад — ні, не мало, добряче розтяглися, півтисячі буде. Міліціянти і тут діють бездоганно — тримають кордони по обох боках Маршу (а в цей же час їхні колеги в Росії хапають, калічать і саджають у буцегарні учасників таких же демонстрацій). По дорозі приєднуються активісти «помаранчевих» партій. Іноземні туристи все одразу розуміють і вітально машуть з автобусів. Ходу очолюють анархісти зі скандуванням: «Фашизм не пройде!». Безперешкодно доходимо до Хрещатика. Ще трохи промов і декларацій. Політика остаточно поступається місцем стихійному концерту. Все сонячно і по-справжньому.
Можна багато сперечатися про те, що відбулося. Щодо мене, то я цього дня, не залишаючи Києва, побував у реальній, не намріяній і не паперовій Європі.
