Здається, проблем із телебаченням в Україні немає. В Україні є проблема з українцями. Усі закони телеіндустрії давно всім зрозумілі: вкотре телеменеджери розповідають нам про бізнес, про те, що телебачення — це історія комерційна, і що поживу для душі потрібно шукати в поки що не створеному громадському мовленні. А у нас тут рейтинги, вибачайте... І будь- які претензії про мінімальну соціальну відповідальність і заклики зробити український інформаційний простір національним (підкреслюємо — з точки зору змісту, а не форми) власники і топ-менеджмент українських телеканалів вважають ледь не юнацьким максималізмом. Наші заклики для них наївні та малореалістичні. До чого тут культура, коли тим-хто-прагне- рейтингів ідеться, передусім, про бізнес і гроші? І це вже, погодьтеся, власне не телевізійна проблема.
— Колись на початку 90 х Іван Дзюба в підході дооцінки культури проголосив тезу про те, що все взаємопов’язано за принципом сполучених посудин: не може бути суперлітератури і невдалого телебачення, або суперархітектури і одночасно поганого кіно, — згадує режисер-постановник Національної опери україни і режисер фестивалю «Мазепа- фест» Сергій АРХИПЧУК. — Якщо говорити про спеціальні видання у сфері культури («Дніпро», «Вітчизна», «Дзвін», «Київ»), може бути той самий результат, що і стосовно телебачення. Вони вимирають із різних причин. По-перше через те, що українці не є щирими, коли вони заявляють про свій патріотизм; вони не є щирими, коли заявляють про свою велику любов до країни. Немає іншого народу, який би так говорив про свою нелюбов до України і до українців, так безпардонно та жорстоко нас нищив, як це роблять самі українці. Це стосується і телебачення, і часописів, і книжок. У нас не люблять читати, не люблять програми про культуру. Якби активність культурного споживача була несамовитою, тотальною, вимогливою — такою, як абсолютно безпідставні заяви стосовно російської мови, культури, історії... Досі стоять старі й будуються нові пам’ятники нашим «катам». Місяць тому ми довідалися, що хтось зніс у одному з містечок на Полтавщині пам’ятник Леніну. І майже одразу інші люди почали збирати гроші на його відновлення. Значить, їм потрібен пам’ятник Леніну, вони без нього не можуть... Якщо є таке телебачення, то кращого не треба, хай буде зовсім нікчемне... Може, тоді, коли духовність буде остаточно знищена, в масі своїй українці почнуть за нею плакати і виборювати, тому що ті поодинокі голоси, які лунають, вони вочевидь замалі для того, щоби розв’язати цю проблему. А для керівників телеканалів не існує проблем культури. Вони дочекаються, доки на зароблені від маскульту гроші їхні діти та онуки (які здобувають освіту за кордоном і так чи інакше пізнають систему вартостей) просто зметуть ці мас-медіа з площини реальності. І побудують нові канали. Сьогодні власники мас-медіа так само забувають про Бога, совість і духовність, як роблять це усі політики. Вони нічим від них не відрізняються, ставить діагноз Сергій Архипчук. Але додає, що, втім, у нас є нові програми про книги, кіно, музику, хоча ми й відчуваємо брак окремого сучасного спеціалізованого каналу. Потенціал є, але чи є в цьому справжня потреба, чи б’є у дзвін той споживач, якому це вкрай необхідно? Розмова про телебачення повинна бути не поверховою, а глибокою й ретельною.
Документальний фільм режисера Вадима КАСТЕЛЛІ «НАТО: свій чи чужий» два роки чекав на те, щоб з’явитися на очі масового глядача.
Режисер зумів зробити його одночасно і суспільно важливим, і не занадто «загрозливим» для інтересів тих-хто- прагне-рейтингів. Стосовно соціальної відповідальності телебізнесу Вадим Кастеллі висловлюється дещо прагматичніше:
— Якщо йдеться про те, як можна тиснути на власників, то на них не можна тиснути ніяк, — упевнений він. — Це бізнес, і вони повинні заробляти свої гроші; чим вищий рейтинг, тим більше вони заробляють своїх грошей. Практика показує, що намагання змусити приватників підпорядковуватися загальним правилам у жодній країні не працює. Єдиний варіант, який можливий, це пробувати робити те, що робила свого часу наш нинішній прем’єр-міністр, коли вона збирала нафтотрейдерів і намагалася з ним полюбовно домовитися, щоб ті виконували певні правила гри. Теоретично можна уявити собі подібну ситуацію з власниками і топ-менеджерами телеканалів, спробувати з ними домовитися. Але тиснути на власника ковбасного заводу, щоб замість сирокопченої він випускав дитячу ковбасу, не можна.
Варто зважати, що, окрім власників і менеджерів, йдеться також про персональну відповідальність кожного редактора і журналіста. Чи не ріже їм очі жовтіючий, вже майже кислотний ефір?
