Нещодавно ректор Київської духовної академії і семінарії Української православної церкви Московського патріархату, голова Синодальної богословсько-канонічної комісії єпископ Бориспільський Антоній (Паканич) публічно висловив в інтернеті — не вперше — своє ставлення до питання канонічної автокефалії Української православної церкви.
Дозволимо собі коротко прокоментувати деякі тези голови Синодальної богословсько-канонічної комісії. Почнемо з того, що будемо називати церкву, до якої належить владика Антоній, саме так, як її називають у Москві всі православні полемісти, а саме — «Українська православна церква Московського патріархату». Не буде перебільшенням сказати, що УПЦ — то самоназва Печерської митрополії.
Як інформує інтернет-видання «Православ’я в Україні», у своєму останньому виступі владика Антоній, зокрема, сказав: «Статус помісної церкви повинен відображати реалії її життя і згоду всієї повноти. Тільки Соборний розум Святої православної церкви може винести ухвалу з цього питання. Це й буде остаточною відповіддю для всіх вірних чад Української православної церкви. Не потрібно штучно форсувати це питання і надавати йому хворобливий характер».
Неможливо не помітити амбівалентність тонкого вислову владики Антонія щодо «Соборного розуму Святої православної церкви». Адже тут не зовсім зрозуміло, про яку церкву, власне, йдеться? Про Київську чи про Московську? Коли про останню, то, як свідчить давня й сучасна історія, «Соборний розум» Московської патріархії ніколи, ні за яких обставин добровільно не випускав і не випускає «на волю» не тільки таку велику й величну церкву, якою є Українська православна (загалом), але навіть кілька нечисленних сучасних парафій десь у Прибалтиці, на Кавказі чи в Британії. То ж хто, зрештою, дасть «остаточну відповідь всім вірним чадам Української православної церкви»?
Принагідно згадаємо й тих московських «теоретиков-объединителей», які публічно й постійно заявляють про те, що сьогодні саме Московська церква виконує високу місію «собирательницы земель русских» — ту місію, яку на початку 90-х «випустили з рук» російські політики. Головне завдання «собирателей» полягає в тому, аби «зберегти за собою» ту частину українського православ’я, яка умовно називається «УПЦ», а за її (та ще севастопольського флоту) допомогою привласнити всю Українську церкву.
А щодо «хворобливого характеру», який згадує владика Антоній, то тут нема чому дивуватися — будь-який народ (у тому числі, звичайно, й українці), який недавно почав розбудовувати вільне самобутнє життя, завжди намагається повернути собі всі види незалежності — і церковну також. Погодьтеся, що не є природною така ситуація, яка сьогодні склалася в Україні — держава українська, а церква — російська, емісари якої хазяйнують у нас у країні, як хочуть! Невже єпископат УПЦ МП не відчуває приниження, залежності, неповноправності?
Мабуть, таки не відчуває! Інакше владика Антоній не відзначав би «тенденцію навмисно використовувати тему канонічної автокефалії для внутрішнього розколу в церкві, хоча ні предстоятель, Блаженніший митрополит Володимир, ні Священний Синод, ні єпископи такого приводу не давали». А шкода, що не давали!
У наведеній вище тезі лунає чисто російська інтонація — як відомо, в російській церкві не тільки миряни, але й усе духовенство ніколи не грали хоч якоїсь самостійної ролі. Як це було в Україні, наприклад, за Середньовіччя, коли відзначалися своєю активністю братства. (Львівське братство навіть домоглося, переставши довіряти своїм владикам, Константинопольської патріаршої ставропігії!). Для Росії щось подібне — абсолютно неможливе. Згадати тільки, що государ-імператор Петро I (світська, хоча й коронована особа) скасував інститут патріаршества в Росії(!!!); і з того часу й до 1917 року Російською церквою заправляли чиновники Святішого Синоду (попри всі церковні традиції й церковні закони!), що сприймалося православними росіянами як норма.
У своєму виступі голова богословсько-канонічної комісії Антоній застеріг ЗМІ від поспішних і необ’єктивних оцінок. «На жаль, — відзначив владика, — деякі ЗМІ, згрішивши проти істини, подають інформацію неперевірену, взяту з некомпетентних джерел і тому запевне помилкову. Мимоволі складається враження, що хтось, керований вороже налаштованими силами, зумисне прикладає зусилля для того, щоб внести дух спокуси і розділення в середовище віруючих Української православної церкви.»
Усе, що пише єпископ Антоній про ЗМІ, про взяту з некомпетентних джерел інформацію, — це свята правда. Але неабиякі застереження викликає також особиста позиція єпископа Антонія, і не тільки щодо «налаштованих сил»: «Про мою особисту позицію можу сказати наступне. Питання про канонічний статус Української православної церкви — суто церковне. Жодні політичні, економічні, соціальні та інші за своєю суттю позацерковні чинники значення не мають. На першому місці повинен стояти принцип церковної користі. Тимчасові інтереси і амбіції різних політичних сил повинні бути рішуче залишені за порогом церкви».
Ці висловлювання — дуже добра, але риторика. Скажімо, що означає, наприклад, вислів: «Питання про канонічний статус УПЦ — суто церковне»? І це писане тоді, коли українське суспільство — світські й церковні люди — фактично поділене цим самим «канонічним статусом»? (Добре хоч те, що наші «козаки ще з розуму не впали...»). Сумнівно звучить також теза, що тут «жодні політичні, економічні, соціальні та інші за своєю суттю позацерковні чинники значення не мають»! Читаючи це, стає навіть трохи незручно за автора. Особливо, коли згадуєш нещодавні вибори, митрополита Агафангела, курбети Каурова, Фролова й компанії, виступи депутатів Державної Думи та ще багато кого й чого. Якщо все це не є втручанням у наші, так би мовити, приватні справи, то про що ж тоді йдеться? І яким магічним чином «можна залишити за порогом церкви тимчасові інтереси й амбіції різних політичних сил»? Адже, наскільки відомо суспільству, УПЦ досі не відштовхувала від себе ніякі «економічні, соціальні та інші за своєю суттю позацерковні чинники».
На жаль, все це — не тільки в минулому часі. Саме зараз УПЦ МП започаткувала ще одну церковну «вибухівку», бо ж ніхто не сподівається, що «парламентська капличка» на довгий час залишиться в однині. Скоріше за все, там невдовзі будуть інші — і не тільки православні, і не тільки християни. «И пошла писать губерния!».
А може б, таки «кесарю — кесареве, а Богу — Боже»?
На закінчення подамо нашому читачеві ще один вислів ректора Київської духовної академії і семінарії Української православної церкви Московського патріархату, голови Синодальної богословсько-канонічної комісії єпископа Бориспільського Антонія.
Повертаючись до статусу Української церкви, владика пише, що зміна канонічного статусу церкви виправдана лише у тому випадку, коли новий статус (автокефалії або автономії) «веде до створення умов для успішнішого виконання місії євангелізації»(?) Наскільки відомо, однак, «місія євангелізації», про яку сьогодні православні церкви — треба визнати — досить-таки мало дбають, ніяк не залежить від статусу церкви. В будь-якому випадку незалежність церкви не може стати перешкодою «для успішнішого виконання місії євангелізації» і навпаки. Складається навіть враження (звичайно, помилкове), що єпископ Антоній загрожує православним церквам цією «євангелізацією» — ставить ще одну перепону на шляху до єдності Української православної церкви.
