Убивству 55-річного жителя Кіровоградщини Валерія Олійника ЗМІ вже встигли дати безліч імен — «справа Лозинського», «казус Лозинського», «феномен Лозинського»... У залежності від того, який нерв і як, на думку того чи іншого журналіста чи експерта, оголив цей випадок. Саме ця трагедія викликала відчутний резонанс у медіа та суспільстві — хоча такі ситуації злочинного свавілля та безкарності відбуваються постійно, по всій Україні. Після публікації матеріалу «Сафарі на «кріпака» від 26 червня на адресу редакції «Дня» з різних регіонів почали надходити численні повідомлення про схожі випадки розправи. Так само, як і до ЗМІ Кіровоградщини.
— Я це називаю «ефектом Лозинського», — каже Юхим МАРМЕР, головний редактор кіровоградського тижневика «Україна-Центр». — Кількість дзвінків і звернень у газету різко підвищилася. Починаються всі вони орієнтовно так: ось ви, мовляв, пишете про Лозинського, а у нас іще гірше, у нас тут таке... Люди звертаються з різними критичними ситуаціями, у яких є одна спільна риса: ці злочини чи соціальна несправедливість покриваються або чиновником, або правоохоронцем, або місцевою владою. Зараз у нас практично в кожному номері виходять матеріали, про які раніше боялися розповісти.
Попри різні підходи до інтерпретації, все медійне товариство єдине в тому, що коріння справи Лозинського — на значно глибшому рівні, ніж особиста безвідповідальність і великодушно подарована самому собі вседозволеність нардепа. У межах країни, що називає свій вибір європейським, убивство звичайного 55-річного селянина має значно солідніші масштаби й діагностує прірву між демократичною мрією і реальністю «бєспрєдєла».
Історія, що розгортається на очах усієї України й за якою суспільство спостерігає з огидою, наскрізь просочена цинізмом та популізмом заяв медіа-політиків. Проростаючи з самого факту вбивства, цинізм виростає у підігравання Лозинському, якому фактично дали добро на втечу з країни. Цинізм — у зверненні народного депутата від БЮТ Володимир Пилипенка до Юрія Луценка від 22 червня з проханням нагородити осіб, які напередодні затримали «озброєного злочинця» в Голованівському районі (до речі, тепер ця заява із сайту БЮТ видалена), і в наступній швидкій заяві Юлії Тимошенко про те, що «перед законом рівні всі» й злочинців треба покарати. А на яку, цікаво, «громадянську совість» Лозинського покладав надії генеральний прокурор Олександр Медведько, стверджуючи, що той залишатиметься в межах країни, — аж до моменту, поки дух екс-депутата не простиг?
Кому війна, а кому... Деякі із заяв-коментарів політиків звучали так само маразматично, як і нарікання на корумпованість та беззаконня, які в ефірі «свобод» виголошують їхні щедрі сіячі. У згаданому матеріалі «Сафарі на «кріпака» «День» вже повідомляв, що народний депутат, член Партії регіонів Олександр Єфремов, обіцяючи громадськості створення тимчасової слідчої комісії для розслідування обставин смерті Валерія Олійника, заявив: «Нас не може не хвилювати той факт, що депутат від БЮТ спільно з представниками районних правоохоронних органів убив людину тільки за те, що вона зайшла в його мисливське господарство». При цьому Олександр Єфремов опустив той факт, що «родом» Лозинський — із Партії регіонів. Але найприкріше в цій заяві — вияв політичної дріб’язковості, що проявляється в намаганні однієї політичної сили відбілити себе в очах громадськості, звалити відповідальність за «виховання» Лозинського на інший політичний бренд. Тоді коли йдеться зовсім про інше — сам факт потрапляння до влади подібних персонажів. Спершу — Партія регіонів, потім БЮТ. Якби не позбавлення мандату, хто знає, можливо, наступними були б комуністи або Литвин... А тісто — одне. Суспільство це чудово розуміє. Тому під час прямих включень із Кіровоградщини в суспільно-політичних ток-шоу жоден із причетних до трагедії «по цей бік влади» не вимовив імені ні прем’єра, ні Президента, ні голови Верховної Ради.
«Буденність» — таку моторошну характеристику цьому бенкету сатани дали одночасно двоє експертів у вищезазначеному матеріалі «Дня», проектуючи її на всю країну та стверджуючи, що насправді безліч чиновників живуть саме за такими законами, точніше, за повної їхньої відсутності. Здригаєшся від думки, що ці люди ще й дозволяють собі говорити про мораль, продукувати комісії з питань її дотримання, поділяти на моральні та неморальні книги, кіно, мистецтво... Повний абсурд!
Розмірковуючи про вбивство кіровоградця в колонці на «Українській правді», політолог Дмитро Видрін приходить до висновку про існування «феномену Лозинського». «Суть цього устрою полягає в тому, що — поки «центрові політики» ділили владу на печерських пагорбах, величезна кількість влади просочилась... на районні землі, де її миттєво підхопило чіпке місцеве керівництво й «заземлені» конкретні нардепи лозинські. Феномен Лозинського в тому, що в країні вже існують десятки й сотні феодальних латифундій... панують у них не Закон і Право, не «європейські цінності»... а хамство чиновників, ненаситність силовиків і «бєспрєдєл» політиків... — пише він. — Можливо, саме ця жертва створить критичну масу ненависті та недовіри до тих нових «господарів життя»... Можливо, саме ця жертва підкаже: «досить, час їх змінювати!» Далі — кінець тексту. Але безкінечна кількість запитань: якщо змінювати цих «господарів життя», то як? І на кого? І чи справді ця заміна приведе до кардинальних змін?
— Перший час, коли стався цей випадок, я думав: зараз Україна як вибухне, на кожного почнуть показувати пальцями: мовляв, у нього такий ліс, а у нього такий ставок, а у цього такі машини, а цей збив людину, і справу зам’яли. Але — нічого, — констатує Юхим Мармер. — Трохи сколихнулося, щось струснулося — і все. Як і раніше, більшість людей ставиться до цього з абсолютною байдужістю. Так само, як і до того, що відбувалося при Лозинському, коли він був тут господарем не одного району, а цілого «кутка», області. Усі спостерігають за цим за принципом: моя хата скраю, аби мене не зачепило. Ця тенденція — стабільна. Більшість людей не здивувалися, коли Лозинський утік, вони були впевнені, що справедливість не запанує. Хоча багато хто з них каже: вбили — значить така доля, ми ж не знаємо, що там у тому лісі сталося... Мені здається, що одного випадку з Лозинським мало, аби це якимось чином вплинуло на українське суспільство, витіснило соціальну пасивність, сформувало громадянську позицію. Вони не звикли до того, що треба йти й чогось вимагати. Вони не вміють захищати свій добробут, свої родини, майбутнє своїх дітей. Можуть тільки ремствувати. Вони звикли жити за системою утриманства, коли за них хтось все вирішує, визначає, куди йти. Раба з себе видавлювати нам доведеться ще дуже довго. Цей процес розтягнеться на довгі-довгі роки. В Європі з такою свідомістю робити немає чого. Не готові люди.
Із цими тезами можна було б дещо посперечатися. Адже був Майдан. Була демонстрація громадянської позиції. Але чітких механізмів нереволюційного впливу суспільства на владу так і не створено.
Чудовим прикладом громадянської зрілості може бути суспільство Швеції. Коли з’явилися спроби обмежити свободу шведів обмінюватися інформацією в інтернеті, в країні з’явилася Партія піратів (2006 рік), що виступає проти існуючого законодавства в галузі інтелектуальної власності, патентів, копірайту, за неучасть Швеції в міжнародних організаціях із захисту авторських прав, таких як WIPO і BTO, захищає приватну інформацію інтернет-користувачів. Партію піратів можна було б сприймати несерйозно, якби дві тисячі підписів, необхідних для участі у виборах, їй не вдалося зібрати за 24 години після відкриття офіційного сайту. Більше того, на виборах у Швеції «пірати» набрали 7,1% голосів (третій результат після соціал-демократів та консерваторів) і провели свого представника в Європарламент (!). Можна сперечатися стосовно програмних позицій Партії піратів, але для нас суть не в тому. Сам механізм впливу громадськості на владу, як бачимо, працює як годинник. А от за які такі заслуги до Верховної ради потрапив Віктор Лозинський, суспільству невідомо. Навіть корпоративну солідарність із колегами-нардепами у відвідуванні «свобод» він не демонстрував. Кнопкодав? Тож і не відомо, скільки ще вбивць приховує Верховна Рада... Але прикладів на підтвердження значної популяції лозинських у владних коридорах — вистачає. Сліди їхньої життєдіяльності — по всій Україні. Передусім — серед «дрібних» українців, які просто підвертаються під руку, опиняються не в той час не в тому місці. Жертви автомобільних аварій, наприклад, винуватці яких на дорогих ексклюзивних авто «не знайдені» досі. Й ніколи знайдені не будуть. У щільних інформаційних потоках, наводнених передвиборчою риторикою, вже фактично потонула історія з «піщаним» вбивством київського пенсіонера Гончарова, який намагався припинити незаконний видобуток піску на території заказника «Жуків Острів».
У цьому нездоровому контексті вбивство Валерія Олійника — не просто одинична трагедія, а досконала метафора — того, як чиновництво, влаштовуючи власний побут, «скошує» все «зайве» — починаючи від лісів і закінчуючи людьми. «Лозинщина» як торжество беззаконня та безкарності, як вияв специфічного світогляду та життєвої позиції цілого українського політичного покоління, стосується усіх сфер життя країни. «Убивства» та «покалічення» української реальності відбуваються ледь не щодня. Із законних приміщень вимітають музеї або перетворюють їх на чиновницькі бари. Історико-культурні заповідники переформатовують у комерційно-розважальні структури. Ці «травми» не набувають такого розголосу, як смерть людини, але як раз вони є дуже показовими. Диявол — у деталях. Наприклад, огидну історію розповідають працівники дендропарку в заповіднику Асканія-Нова. Під час приїзду одного з високопосадовців для комфортного пересування його безрозмірного авто довелося вирубати декілька столітніх дерев. Можливо, не варто співставляти дерева та людські життя. Але, на жаль, і дерева, й музеї, і люди є жертвами одного підходу, одного світогляду. «Загнила система», — сказав днями Віктор Ющенко, закликаючи МВС «очиститися» — від людей, що не працюють на захист закону. Очевидно, ця фраза могла б стосуватися не тільки внутрішньополітичного відомства, а всієї владної вертикалі. Але на очищення та зміни слід чекати не раніше, аніж зміниться суспільна свідомість. Чеховська фраза, яку повторив Юхим Мармер — «видавлювати з себе раба» — могла б звучати пафосно, якби це не було життєво необхідною передумовою щасливого продовження української історії, коли до влади зможуть прийти навіть «пірати», але відкрито — й ні в якому разі не «поборники моралі», а по суті — головорізи.
КОМЕНТАРІ
Тамара МЕЛЬНИЧУК, політолог, Кіровоград:
— Зникнення (чи втеча, що найбільш вірогідно) нардепа з усією жорстокою очевидністю продемонструвало повну безкарність і жахливу аморальність людей, котрі прийшли до парламенту за так званими закритими списками! Воно також продемонструвало безсилість влади у боротьбі з корупцією, що роз’їдає суспільство. Варто задати запитання й керівникам політичної сили, під чиїм крилом зросло це неподобство. Поняття моральної відповідальності за свою команду цілком співвідноситься з поняттям політичної відповідальності й того «бєспрєдєла», що твориться нині в державі.
Частина суспільства, котра за звичкою слідкує за подіями у нашій країні, страшенно обурюється тим, що сталося. Іншій же частині, яка давно розчарувалась у реальності й маніфестах наших ідеологічних проповідників, глибоко наплювати й на вбивство в Голованівську, й на втечу Лозинського.
Хоча існує й інша точка зору на те, що відбулося, у того тоненького прошарку суспільства, котрий «інтелігентно» сумнівається у винності колишнього нардепа. Як відомо, розвинуте демократичне суспільство відрізняє так звана презумпція невинності по відношенню до підозрюваного. Людина без рішення суду не може бути названа винною! Інакше це не правосуддя, а травля! Можливо, рятуючись саме від такої травлі, й утік наш екс-депутат?
Тоді все дуже й дуже погано. Якщо навіть депутат не вірить у справедливий і праведний суд, то що залишається робити іншим громадянам? За прикладами ходити далеко не потрібно: звільнення губернатора Кіровоградської області Василя Моцного, тому що Президент оголосив його винним — у всіх на пам’яті. А вчора Президент заявив, що не сумнівається у винності депутата Лозинського! Раз утік — значить, винен! Раніше такі доленосні рішення в нашій нещасній країні приймав лише дідусь Сталін!
Надія МАЛЬЦЕВА, голова Суспільної служби міста Світловодська та громадської організації «Надія»:
— Мої земляки глибоко обурені ситуацією навколо вбивства Валерія Олійника, особливо тим, що людей запросто відстрілюють, як непотріб. Що вже там говорити, якщо представники правоохоронних органів, замість того, щоб захищати людей і відновлювати справедливість, самі сприяли порушенням закону. Мене особисто обурило те, що замість захисту прав людини відбувається наруга над загальнолюдськими цінностями. А якщо до цього ще й причетний народний депутат, то це — ганьба світового масштабу. Звичайно, кожен злочинець повинен отримати по заслузі — щоб іншим не було внадно.
Зникнення Лозинського одразу після того, як він утратив статус народного депутата й депутатську недоторканність, також красномовно свідчить багато про що. У мене таке враження, що йому просто дали можливість утекти — однопартійці десь заховали або допомогли зникнути, розчинитися, виїхати за кордон. Він же далеко не бідна людина, можливість таку має, а його жадоба до влади й збагачення перекреслює все людське. Люди для таких осіб просто не існують. Я вважаю, що Віктор Лозинський повинен постати перед правоохоронними органами й нести відповідальність. Я читала, що кілька голів адміністрацій також постраждали через Голованівську справу. Це правильно, що Президент втрутився, справедливість потрібно відновити — щоб оглядалися на закон і працівники міліції, і прокуратури. І не просто оглядалися, а виконували. Бо виходить як у відомій байці: «Ворует тот, кто должен был стеречь». Недарма ж кажуть, що найбільші злодії — це охоронці, а найбільші порушники — представники правоохоронних органів. Це — наша реальність, на жаль...
Ірина МАЛИК, координатор Кіровоградського обласного осередку громадської організації «Фронт змін»:
— Втеча Лозинського означає тотальну хворобу суспільства, де панує кругова порука всіх органів влади. Один на одного перекладають відповідальність ті структури, які мають виступати гарантами нашої безпеки. Найстрашніше, що всі вони цинічно демонструють безкарність справжніх злочинців. Є надія на те, що у зв’язку із залученням до Голованівської справи різних політичних сил, великих і публічних імен, та з початком президентської виборчої кампанії все ж таки винні понесуть відповідальність за те, що сталося. Хоча сам Президент порівняв убивство Олійника зі справою Гонгадзе, давши зрозуміти, яким буде її фінал... Не хотілося б, звичайно, щоби ця справа канула в Лету. Тому наше завдання — бути суспільними дзвониками, говорити людям правду й переконувати їх у необхідності не бути байдужими. Бо полювання на людину у феодальних угіддях наших народних обранців — це лише маленька часточка інших проблем у країні. Існує ще й проблема рабовласництва в Україні: Донеччина, Харківщина, Запоріжжя, де люди працюють у рабських умовах просто за тарілку супу. Ця тема паралельна й не менш жахлива, її потрібно підіймати й розв’язувати законними, конституційними методами.
