Виступаючи на засіданні «круглого столу» «Економіка України в 2000—2003 роках: встановлення інвестиційної моделі економічного зростання», що відбувся в Національному інституті стратегічних досліджень, Президент Леонід Кучма звернув увагу на те, що майнова диференціація населення нашої країни «перевищила критично допустимий рівень, що визначає поріг соціальної стабільності» та закликав розробити механізм ефективного вирішення цієї проблеми. Зі слів Президента, йдеться не про новий цикл переділу власності або штучне обмеження доходів заможних верств населення. Що ж сьогодні необхідне для відновлення соціального балансу? З цим запитанням «День» звернувся до експертів, у тому числі й учасників дискусії в НІСД.
Елла ЛІБАНОВА, доктор економічних наук, завідувач відділу Ради з питань вивчення продуктивних сил НАНУ:
— Насамперед необхідно змінити систему оплати праці. Потрібно ввести єдину тарифну сітку. Причому, на мій погляд, починати треба зі сфери освіти. У середній школі в нас дуже кепські справи і ніхто не хоче йти працювати за копійки. Треба провести фінансування цієї тарифної сітки. Уряд начебто пообіцяв, що щось робитиме. Поки що це залишається лише обіцянками.
Я не прихильник того, щоб нескінченно підіймати рівень мінімальної зарплати. Особливо, якщо ми нічого не робитимемо з тарифною сіткою. Нині в нас склалася така ситуація, що в бюджетній сфері (особливо в тій частині, яку фінансують із місцевих бюджетів) усі отримують майже мінімальну зарплату. Відповідно, хірург отримує приблизно стільки, скільки і санітарка, вчитель — як прибиральниця. Я нічого не маю проти санітарки та прибиральниці, але потрібно заохочувати кваліфіковану працю, чого ми не робимо.
В умовах економічної кризи, дефіциту бюджетних коштів ми весь час намагалися вимушено зосереджуватися на соціальному захисті тих, кому дуже погано. Це була фактично стратегія виживання. Але в Україні вже три роки, як триває економічний підйом. Отже, потрібно концентруватися вже на стратегії розвитку — на тому, щоб створювати нормальний середній клас тощо. Тобто проблема нашого розшарування не в тому, що хтось отримує багато. Проблема в тому, що є люди, які отримують дуже мало. А отримують вони мало, тому що за ті копійки, які платять у бюджетній сфері, ніхто не зацікавлений працювати інакше. Маємо зачароване коло. Його можна розірвати зміною системи оплати праці. Я сподіваюся, що частково коло розірвалося зі зниженням податків. Причому ситуація покращиться саме для середнього класу, який раніше платив 30—40% податків, а зараз платитиме 13%, — це відчутно.
Ще треба заохочувати населення до володіння власністю й одночасно потрібно ввести податок на власність. Напевно, треба інакше вести нашу політику боротьби з несплатою податків фізичними особами. Не завадило б поставити запитання, як його ставлять у всьому світі, — за які гроші той або інший чиновник побудував собі триповерховий будинок? Цього ніхто не має наміру робити. Сьогодні в столиці з’являються дуже дорогі квартири, і я абсолютно переконана, що значна їх частина куплена на гроші, податки з яких не платили. Нехай люди заробляють скільки завгодно, але нехай вони платять податки. Тільки й усього. Це правило має ввійти у плоть і кров.
Олександр ПАСХАВЕР, президент Центру економічних реформ:
— Слід відзначити, що розшарування на багатих і бідних в Україні склалося історично — в зв’язку з її переходом до ринкової економіки. Такі процеси відбуваються у всіх країнах, але ми належимо до тих, де це розшарування значне.
Уряд, безумовно, має хвилювати питання середнього класу. Тепер, коли ми перебуваємо в періоді зростання, цей процес можна прийняти за основу активної політики. Але такі дії завжди наштовхуватимуться на опір впливових верств населення. Наприклад, податок на майно. Він найочевидніший, і його найлегше зібрати, але він не проходить у нашому парламенті.
Запитання «Як?» підіймає інші два запитання — якими технічними засобами та яким чином ці засоби можуть стати соціальною політикою? Технічні засоби — це обережне оподаткування, що не псує зростання економіки. А ось яким чином це раціональне оподаткування здійснити реально (щоб технічна програма стала соціальною) — це швидше проблема зрілості громадянського суспільства.
Олена СИМОНЧУК, старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України:
— Природно, вихід — у формуванні повноцінного середнього класу. А для того, щоб в Україні сформувався повноцінний середній клас (численний, політично активний, економічно спроможний, громадянсько ініціативний і соціально захищений), необхідні певні об’єктивні та суб’єктивні умови. Об’єктивні умови цілком усвідомила вітчизняна політична еліта. Це — стабільність політичної системи; поступально зростаючі темпи розвитку економіки; сприяння становленню й активізації структур громадянського суспільства; створення сприятливих умов для розвитку малого та середнього бізнесу, фермерських господарств шляхом їх інституційної, фінансової, юридичної й інформаційної підтримки; посилення законодавчого захисту інтелектуальної власності; забезпечення справедливого оцінювання праці найманих працівників. Суб’єктивні умови полягають у постійному збільшенні частки економічно та соціально активних громадян, в усвідомленні ними спільність інтересів, у формуванні соціально-групової ідентичності, створенні громадських організацій і партій, що виражатимуть інтереси саме середнього класу. Збіг модернізаційних зусиль «зверху» та «знизу» (еліт і середнього класу) здається найефективнішим шляхом прогресу.
Ярослав СУХИЙ, народний депутат (фракція СДПУ(О)), секретар парламентського комітету з питань соціальної політики:
— Вирішення цієї проблеми я бачу лише в негайному впровадженні запропонованої Президентом концепції реформування оплати праці. У нас дуже часто зарплата виплачується або незаслужено велика, або, навпаки, замала. Чітких критеріїв, за що люди отримують зарплату, немає. Ми забули, що в першу чергу зарплата кожного повинна залежати від його трудового внеску. Підняти мінімальну зарплату до розміру прожиткового рівня — вимога Конституції України, й ми повинні це зробити. Однак це не означає зрівнялівки. Далі повинні включатися механізми міжпосадової тарифікації. Я є автором законопроекту про введення мінімальної заробітної плати в 237 гривень, але я відмовився від цієї цифри з однієї причини — норма про мінімальну зарплату в 205 гривень супроводжується змінами міжпосадових співвідношень. І вже з 1 лютого всі бюджетники мають отримувати оклади у відповідності з посадою, тобто з трудовим внеском. Усі, мабуть, пам’ятають, як довго наш парламент бився над пенсійною реформою. Але я вважаю, що недарма. Попри всі ті недоліки, які все ще мають місце в пенсійній системі, ми досягли того, що наймані працівники стали вимагати в роботодавців платити зарплату легально, оскільки від неї залежить майбутня пенсія. Вихід зарплати з тіні, з «конвертів» є значною мірою й вирішенням проблеми справедливої оплати праці. З якої причини люди зараз не слідкують і не аналізують, чому зарплата багатьох із них не відповідає трудовому внеску? Мовчать тому, що вона — в тіні, ніхто не знає, хто скільки отримує, всі розрахунки проводяться «під килимом». Що й створює ситуацію, коли одним платять менше, ніж вони того варті, іншим — значно більше.
