Ну, дійсно, хто ж не знає старого Фредді? Ясна річ, усі знають-пам’ятають, за винятком хіба що зовсім юних, у яких вже начебто свої жахи. Але і з юними не все так просто... Фредді Крюгер... Головний герой славних вісімдесятих, цілодобове кохання молоді на усіх континентах: яка там перебудова, який там Горбачов! Фредді, всюди Фредді, Фредді назавжди, — ось хто по-справжньому руйнував бар’єри і долав заборони, хто зближував нації і звільняв гнаних (як казали його прихильники, «ти шо, гоніш?») і голодних робітників усіх країн. Якими віршами, солодкістю яких мелодій оспівати цей смугастий светр, цей пожмаканий капелюх, цю щиру посмішку на обвугленому обличчі, і... о-о!.. ці чудові рукавички з найгострішими у світі лезами?..
А втім, цей недоречний пафос є лише зовнішнім боком лише незначною часткою глибоко прихованої правди. Бо ще ніхто не ставив головного запитання, намагаючись затьмарити світло безжальної істини безглуздим журналістським кокетством. І, нарешті, прийшов час його поставити, і нехай потім на мене впадуть найстрашніші прокльони і тортури всіх моралістів разом узятих...
Отже, в чому причина безсмертя Фредді Крюгера?
Адже — подивіться: його і спалювали, і забирали в нього життєву енергію, і кропили святою водою (як скромно зізнався одного разу сам Фредді, ця спроба — його найулюбленіша), і запхали в горлянку бойову гранату... У 1994 році його творець, Уес Крейвен, навіть зробив дуже небезпечну спробу покінчити з ним — натравив його на знімальну групу «Кошмару на вулиці в’язів», тобто зробив кіно про кіно про Фредді, де кожний грав самого себе. Здавалося б, безвихідна пастка — адже існування Крюгера у такому варіанті припиняється остаточно разом з титром «кінець»... Аж ні! І ось вже за 10 років Фредді знову повстає, знову приходить у чужі сни, щоб дати бій цьому жирному тупаку, котрий не вартий навіть і кінчика Крюгерового кігтя — Джейсону з «П’ятниці, 13».
Так у чому ж причина? Одразу попереджаю: тому, хто пробелькоче, що, мовляв, продюсерам вигідно знімати продовження заради заробітку, заберуся вночі в хату і переріжу горлянку власноруч.
Крейвен якось обмовився, що він змалював образ Фредді зі шкільного хулігана, який діставав його все дитинство. І ось тут, після певних роздумів, усе стає на належні місця.
Був у мене в класі такий собі Юра Корчуганов. Звали його просто Карча. Двієчник, розбишака, він являв собою головний кошмар мого, і не тільки мого дитинства. Був невисокий, але досить міцно складений, всюдисущий, мав дуже специфічний гумор (впізнаєте, впізнаєте?! навіть ім’я трохи схоже!) і низький голос. Він переслідував усіх, хто не міг дати йому відсіч, тобто в пику. Цей жах з продовженнями тривав усе моє дитинство, з перервами між серіями на літні канікули — коли здавалося, що все, Карча вже назовсім пішов з мого життя, аж ні. Знову наближався вересень, лунав цей тричі клятий дзвінок, і «вулиця в’язів» вчергове заповнювалася кров’ю безневинних жертв.
Розумієте? Шкільний циклічний жах з Двієчником — це і є той самий невідпорний кошмар, який настає, щойно ти без всякого на те бажання ідеш «здобувати знання», а насправді ж — занурюєшся у найжахливіше сновидіння, з якого немає виходу...
Школу я закінчив у 1981-му. Епоха Карчі начебто добігла кінця. Я більше про нього нічого не чув, ніколи його не бачив. Проте не минуло й три роки — і вже на екранах всього світу заскреготів знайомий голос і перші тельбухи намоталися на знамениту рукавичку.
Шкільний рік розпочнеться менш ніж за дві місяці...
