Два «з’їздівських» контексти — власне партійний та особовий (Петра Симоненка) — досить тісно переплелися між собою. На всі невдачі КПУ останнього часу (програш президентських виборів, втрата постів у керівництві Верховної Ради і парламентських комітетах, перші чисельні втрати в, здавалося, монолітній фракції, яку практично усунуто від прийняття рішень у парламенті і, отже, її позбавлено можливості отримувати матеріальні вигоди від цього захоплюючого процесу, символічне захоплення центрального офісу тощо) так чи інакше лягає тінь самого Головного Вождя. На цьому тлі відносно непогані результати, які Компартія показує за різними соцопитуваннями (вона, як і колись, набирає значно більше від усіх інших партій — близько 22%) можна розцінювати як те, що досягнуто не завдяки, а всупереч «чуйному керівництву» верхівки КПУ. Тому основна інтрига прогнозовано малоцікавого заходу полягала в тому, що візьме верх: традиційна партійна відсталість і небажання міняти коней (вождів) на переправі від похмурого сьогодення у світле майбутнє чи прагнення товаришів, відсунутих від політичної (і не тільки) годівниці отримати доступ до втрачених «годувань». Зрозуміло, що партії, яка раптом опинилася на маргінесі політичних пристрастей, надзвичайно хочеться хоч трохи, але покермувати. З урахуванням того, що в її керівництві доволі таких самих прагматиків, як і в партіях великого капіталу, критикованих комуністами, яким явно замало «антинародної риторики», позиції вождя були досить хиткими. І от уже пунктиром проступає відповідь на «прокляте» запитання «Хто винен?».
«СТАРШИЙ БРАТ» ПОСПІШАЄ НА ДОПОМОГУ
А втім, як у казці з’являється фея-рятівниця, так і П.Симоненка побажав урятувати деякий «добрий фей». «Закордон нам допоможе», — схоже, так подумав Петро Миколайович і запросив на з’їзд свого друга і наставника Геннадія Андрійовича. Приїзд Зюганова став своєрідною сенсацією з’їзду і був розцінений як спроба підтримати своїм авторитетом колегу, який тоне. Тим більше, хто- хто, а Геннадій Андрійович чудово розуміє проблеми Петра Миколайовича, оскільки у себе в Росії має ті ж самі. Навіть більше, його становище навіть серйозніше, оскільки на липень уже призначено з’їзд загальнофедерального об’єднання «Росія», задуманого як альтернатива КПРФ. Очолити його має не хто інший, як колега Зюганова по партії — спікер Селезньов. І сьогодні трон під лідером російських комуністів хитається дуже серйозно. Однак чи можуть це знати рядові українські комуністи, які сприйняли Зюганова як отакенне божество і масово брали у нього автографи на радянських партійних квитках? Під час прес-конференції російський вождь продемонстрував свою цілковиту необізнаність із ситуацією навколо КПУ: на всі запитання у нього був останній доказ королів — «це ваша внутрішня справа». Відповідаючи на запитання кореспондента «Дня» про те, як він оцінює тактику, вибрану комуністами після президентських виборів та її результати, він упевнено зазначив, що «Компартія України додає з багатьох питань». На «хитре» запитання, а чи не приїхали ви підтримати Симоненка, як колись Ален Делон приїжджав підтримувати Олександра Лебедя, Зюганов відповів: «Петро Симоненко — симпатичний хлопець, він анітрохи не поступається Алену Делону і не потребує чиєїсь підтримки. Крім того, КПРФ нікому ніяких рекомендацій не дає, ми практикуємо тільки обмін думками». Судячи з позитивних для Петра Миколайовича результатів, обмін думками вдався на славу.
КОМУНІСТАМ ЧАСОМ КРАЩЕ ЖУВАТИ, НІЖ ГОВОРИТИ
На самому з’їзді комуністи оприлюднили свій традиційний джентльменський набір звинувачень на адресу антинародного режиму. При цьому так само традиційно уміло обійшли питання про те, що вони самі зробили для виведення країни з кризи. Хоч деякі предмети для гордості вельми цікаві: довгий час стримували приватизацію великих народногосподарських об’єктів (агов, бюджетники, вітання від доброзичливців), боролися і продовжують боротися проти приватизації землі (агов, селяни-власники), визнали цінність вживання української мови, «не спотвореної галицькими говірками» (агов, мешканці Західної України, а зокрема, члени КПУ) тощо. Певна річ, буває, комуністам краще жувати, ніж говорити.
Крім того, комуністи нагадали, що вони — державники і борються за те, щоб політику України визначали не в іноземних столицях. При цьому, щоправда, соромливо забули згадати, що під час парламентської кризи перше звернення КПУ було до керівництва КПРФ. А один із лідерів КП і РФ спікер Селезньов давав досить наполегливі рекомендації українському керівництву про те, що йому належить і чого не варто робити. Похвальна скромність.
КОМУНІСТИЧНИЙ МОДЕРН ЧИ «КОМПАРТІЙНІ МУТАНТИ»
За всім лушпинням риторики можна було знайти кілька горішків. Наприклад, про роль парламентаризму. Ось, із одного боку, Петро Миколайович, котрий заявляє з трибуни з’їзду: «Ми завжди розкриватимемо дії корумпованих діячів». А ось інший Петро Миколайович, який двома днями раніше керував процесом підтримки фракцією КПУ «енергетичного закону», запропонованого Юлією Тимошенко. Цей епізод служить своєрідною ілюстрацією до «оди про користь парламентської боротьби», виконаної соло Петром Симоненком на з’їзді. Виявляється, «не може бути однозначного підходу до дій представників виконавчої влади. Ми в опозиції, та це не означає, що ми не повинні підтримувати всіх її ініціатив, у тому числі й урядових; треба правильно використовувати тактику угод і компромісів. Однак щоразу, як учив Ленін, треба аргументувати своє рішення». Прикро, але «вірні ленінці» нерідко порушують заповіти свого вчителя (П. Симоненко, говорячи про діячів КПРС епохи перебудови, навіть вжив щодо них термін «компартійні мутанти»). Дуже хотілося б почути чітку аргументацію від керівництва КПУ, чому все-таки комуністи змінили гнів на милість щодо ініціатив «посіпак МВФ». Особисті контакти вождя з «газовою принцесою» (аж до того, що Юлія Володимирівна після того голосування навіть спустилася до зали, щоб особисто потиснути мозолясту руку головного комуніста країни), відгомони спільної боротьби проти «злочинного режиму», звичайно, можуть бути використані як аргументи. Однак відверто «нечіткі».
Чітко ж видно одне: фракція КПУ під керівництвом Петра Симоненка буквально напередодні з’їзду змогла увірватися у велику парламентську політику, і, очевидно, цей чинник виявився не останнім «плюсом» у питанні про збереження останнім своєї посади. Поки що важко судити, але, можливо, це голосування стало своєрідним Рубіконом для діяльності комуністів у парламенті: після «оксамитової анафеми» «принижена й ображена» знову виходить на лаштунки політичного театру. Так це чи ні, однак теоретичну основу для реверсу (чи реверансу) по-комуністичному висловлено на з’їзді лідером комуністів досить чітко. Він витратив чимало сил і часу, щоб переконати колег по партії, що поки трудящі не готові до боротьби (до речі, а чим тоді всі ці роки займалася партія?), не можна нехтувати парламентською боротьбою з усіма її специфічними атрибутами. Ясна річ, керівництву КПУ це ближче і звичніше, ніж організовувати трудящих у боротьбі за свої права. Наприклад, лідер КПУ скромно змовчав про те, де були комуністи під час неодноразових підвищень цін на хліб, масового відключення електроенергії, та й тієї ж «оксамитової революції» та «утисків» лівих? Хоча все й так зрозуміло — бути функціонером і революціонером в одній особі вельми нелегко. Тому для плебсу — рядових комуністів — можна залишити пишну риторику про боротьбу, а для себе, улюблених — камерні парламентські усушки-утруски. Як наслідок, усі задоволені й щасливі.
МІФ ПРО ХУК ЗЛІВА
Оскільки керівництву КПУ не можна весь час жувати, то іноді доводиться щось і говорити. Експромти — річ непроста, доводиться користуватися заготовками. Тому не можна було без того, щоб не озвучити такий милий серцю маси лозунг про необхідність єдиного лівого руху. Традиційний плач про вибори, звинувачення на адресу несвідомих соратників по табору, наміри надалі координувати зусилля, підтримка ініціативи Олександра Мороза про створення міжфракційного об’єднання КПУ і СПУ etc.
Зрозуміло, чому СПУ ініціює це об’єднання: роль і вплив її лідера після виборів та «оксамитової революції» в парламенті істотно зменшилися, тому О.Мороз дуже зацікавлений у створенні такого об’єднання з усе ще сильною і численною фракцією КПУ. Проте комуністам цей союз не потрібен, оскільки вони звично грають роль «зручної опозиції», з якою влада часто може без особливих проблем домовитися. Поява гіпотетичного об’єднання, де не проти «засвітитися» Мороз, їм зовсім не потрібна. А чого варта проблема лідера: кого в цьому об’єднанні поставити на царство? П. Симоненко на з’їзді справедливо зазначив, що «проблема єдності лівого руху перетворилася на проблему лідерства».
Все це було б смішно, коли б не було так сумно й нудно. Куди цікавіша реальність: на довиборах комуністи і соціалісти не змогли домовитися про те, щоб висунути єдиних кандидатів. СПУ блокуються з «Вперед, Україно!», комуністи — самі по собі. У результаті і ті, й інші зазнають повної невдачі. Поразка лівих сил на довиборах — це найкраща ілюстрація всіх балачок вождів про єдність і ціна цих розмов. Однак маси люблять міф про єдність — треба подати їм його. Навряд чи варто говорити про те, що далі розмов справа не посунеться й цього разу? Особисто я думаю, що і сам Мороз не вірить у реальність своєї ідеї. Однак спокуса виступити в ролі такого собі «збирача лівих сил» така велика, що відмовитися від цього лідерові соціалістів нелегко.
ЧЕРВНЕВІ ТЕЗИ
Врешті Зюганов поїхав, Симоненко залишився на посту, делегати поїхали додому з усвідомленням виконаного боргу. На пленумі після з’їзду вибрано також 5 секретарів ЦК: Валентин Матвєєв, Олег Грачов, Петро Цибенко, Володимир Матвєєв, Володимир Чичканов. Пленум обрав президію з 17 чоловік, причому, як зазначив П.Симоненко, склад ЦК партії оновився на 40% (ІФ-Україна). Усім дякую, всі вільні.
Це, мабуть, головний підсумок з’їзду. Він виглядає, швидше за все, як проміжний — «найкрутіше попереду». Попереду вибори. Поки що ж комуністи «законсервували» первісний стан речей і продовжили традицію своїх попередників — радянських комуністів — вішати на вождів ярлик «зберігати вічно». Тим часом це не вихід із ситуації і зовсім не засіб усунення численних проблем і протиріч всередині партії. Генетичний зв’язок — річ серйозна. І, можливо, українські комуністи від ідей «геронтократії» та «застійної стабільності» все ж таки підійдуть до ідеї необхідності оновлення керівних кадрів, як це зробили радянські комуністи в останні часи існування СРСР. Тільки от з історичним часом може неув’язочка вийти — наші можуть і не встигнути. Адже процес напіврозпаду партії йде без зупинки. Останній приклад — ініціатива створення об’єднання «За Україну» на чолі з одним із лідерів КПУ Борисом Олійником. Тому спроби його консервації врешті-решт можуть привести до того, що КПУ, цей колос на глиняних ногах, не в змозі буде зробити жодного кроку вперед і просто тихо й мирно розсиплеться в порох.
