1. ЛІКВІДАЦІЯ ПОЛЬЩІ ГІТЛЕРОМ І СТАЛІНИМ
1939 року історія вкотре продемонструвала свою амбівалентну сутність, позначену гримасою іронії: об’єднувачем України в єдину соборну державу, як того вимагав Акт Злуки УНР та ЗУНР 1919 р., став не палкий патріот України, Головний отаман УНР Симон Васильович Петлюра, який, навпаки, 1920 р. погодився був при укладанні угоди з Польщею на приєднання до цієї країни Східної Галичини з переважаючим чисельно українським населенням, а похмурий тиран і україножер Йосип Віссаріонович Сталін: уклавши з Гітлером злочинну угоду і підписавши таємний протокол 23 серпня 1939 р., Сталін дав наказ радянським військам вступити 17 вересня 1939 р. у Другу світову війну на боці Німеччини під святими гаслами визволення поневолених братів і возз’єднання українських та білоруських земель. Війська Українського (!) фронту під командуванням українця маршала С. Тимошенка, вдерлися на територію суверенної країни, з якою СРСР мав ряд ніким не скасованих угод: в операції взяли участь 466 516 червоноармійців і командирів, 3 739 танків, 380 броньовиків, 1200 літаків-винищувачів, 600 бомбардувальників. За тиждень Червона армія просунулася на 250—300 км углиб польської території.
21 вересня 1939 р. радянські й німецькі представники підписали угоду про координацію військового руху в Польщі, включаючи чистку «саботажників». У Львові та Бресті відбулися спільні радянсько-німецькі паради, а в березні 1940 р. спеціальна місія НКВД у Кракові разом із колегами з гестапо узгоджувала спільні плани боротьби з польським підпіллям.
28 вересня 1939 р., після знищення Польської держави, Молотов і Ріббентроп підписали ще більш скандальну Угоду про дружбу (!) і кордони та чотири таємні протоколи. Ріббентроп згадував: «Я зустрів у Сталіна і Молотова яскраво виражений, майже сердечний прийом». Ріббентроп передав Сталіну слова Гітлера, сказані напередодні підписання першого німецько-радянського пакту: «Сталін і я — єдині, хто бачить майбутнє, — сказав Гітлер. — Через кілька тижнів я простягну Сталіну руку на спільному німецько-радянському кордоні й разом із ним візьмуся за переділ світу».
Гітлер і Молотов заспівали дуетом на весь світ урочисту кантату про перемогу над Польщею.
Гітлер, виступаючи в рейхстазі: «Одне з найбільш нездорових творінь Версаля було знищено».
Молотов, із трибуни Верховної Ради СРСР: «Вистачило короткого удару по Польщі, спочатку з боку німецької армії, а потім Червоної армії, щоб нічого не залишилося від цього недоношеного плода Версальського договору».
Під час вересневої кампанії до радянського полону потрапила 181 тис. польських військовополонених, серед яких було чимало українців; частина полонених (22 тисячі польських офіцерів) згодом, у 1940-му, за особистим наказом Й. Сталіна була без суду і слідства розстріляна — цей злочин, частково скоєний і на території України, увійшов в історію під назвою «Катинь».
22 вересня Червона армія вступила до Львова. Піді Львовом, згідно з повідомленням Тимошенка, «наші танки були зустрінуті німецькими гарматами в упор. В результаті два броньовика загорілися, третій підбито, загинуло троє, п’ять чоловік поранено. Нашими бронемашинами знищено дві німецькі гармати, вбитий один офіцер і три солдати». Так починалося «дружнє» кровопролиття обох окупаційних армій.
1939 р. СРСР захопив 52% території і 30% населення тодішньої Польщі. З погляду міжнародного права це була нічим не прихована агресія і анексія території суверенної держави. Пішовши на цей крок, сталінське керівництво порушило ряд міжнародних угод: пакт Ліги Націй, Антивоєнний трактат 1928 року, Лондонську конвенцію про визначення агресії (1933). Було розтоптано всі угоди між СРСР і Польщею — Мирний (Ризький) договір 1921 р., Договір про ненапад 1932 р., продовжений в 1934 р. до 1945 року (!), спільне комюніке урядів СРСР і Польщі від 26 листопада 1938 року, яким підтверджувалося, що основою мирних відносин між двома країнами є Договір про ненапад 1932 р. Принагідно Й. Сталін передав «другу Адольфу» 92 тисячі антифашистські настроєних польських біженців (25% від загальної кількості) та понад 400 німецьких антифашистів, наочно демонструючи, що СРСР став фактичним союзником Німеччини на початковій стадії Другої світової війни.
Звичайно, Сталін, на відміну від Петлюри, не дбав про інтереси України. Він діяв у своїх інтересах — збирання земель у рамках нової, імперсько-радянської соборності (те ж саме він робив і у випадку загарбання країн Балтії, й у спробі захоплення Фінляндії). Він уміло використав конфліктну етно-національну ситуацію в тодішній Польщі, на території якої проживали понад 6 млн. українців, невдоволених національною політикою польської влади.
На захоплених Червоною армією територіях, попри всі брехливі пропагандистські шоу про «возз’єднання» братів (в той час дехто повірив цьому), було запроваджено режим червоного терору і пришвидшеної «совєтизації». Безжально винищувалися як польські центри опору, так і осередки українського національно-визвольного руху (ОУН, «Просвіта», УНДО, УВО, кооперативи і т.д.); проводилися масові арешти і депортації «класово ворожих елементів» та українсько-свідомої інтелігенції — вчителів, священиків, лікарів, інженерно-технічних працівників та інших.
Як згадував генерал Андерс, в’язень луб’янської тюрми і згодом командувач польської армії: «Поляки, українці, білоруси, євреї, землевласники і селяни, фабриканти і робітники, офіцери й рядові, судді, торгівці, поліцейські, ксьондзи, пастори та рабини — всіх відірвано від своїх домівок і поглинено махіною НКВД... Москва здійснювала план обезголовлення суспільства... Це обезголовлювання було вступом до перетворення народу на безвільну і безформну масу».
Лише із Західної України було депортовано вглиб Радянського Союзу 550 тис. осіб.
Поділ і ліквідація Польської держави викликали в світі шокову реакцію. В.Черчілль заявив: «Польща знову зазнала агресії з боку тих самих двох великих держав, котрі тримали її у рабстві впродовж 150-ти років, але не змогли придушити дух польської нації».
Англія і Франція виконали свої союзницькі зобов’язання перед Польщею і 3 вересня вступили у війну з Німеччиною. Як могла дивитися громадська думка цих двох країн (хоча й скомпрометованих змовою 1938 р. з Гітлером у Мюнхені) на допомогу СРСР Німеччині обійти британську морську блокаду шляхом надання німецьким субмаринам бази підводних човнів поблизу Мурманська чи дозволом доступу до Північного моря для німецьких вантажних і бойових суден? Про який «нейтралітет» у війні могла йтися, коли Радянський Союз надав життєво важливу допомогу нацистам у вигляді величезних поставок зерна, нафти, бавовни, фосфатів, лісу, марганцю, хрому, міді, брухту кольорових металів? У свою чергу СРСР отримував від Німеччини певне технологічне обладнання і вироби, серед іншого — 30 найновіших бойових літаків Мессершмідт-109, 110, Юнкерс-88.
Комуністичні партії Європи, які з 1933 р. боролися з нацизмом-гітлеризмом, були розгублені, отримуючи інструкції з Москви щодо припинення антифашистської діяльності. Інтернаціональну комуністичну ідеологію Сталін приніс у жертву інтересам великодержавної імперії, яку він почав розбудовувати з 1939 — 1940 рр.
Український національний рух зіткнувся із серйозним викликом на початку світової війни. Традиційна антипольська і пронімецька орієнтація ряду українських організацій у довгостроковій перспективі була контрпродуктивною і вимагала суттєвого коригування — того, що зробила згодом, 1943 р., ОУН(б), оголосивши ворогами українського народу два імперіалізми — німецький і совєтський. Якщо тему співпраці українських організацій з німцями всіляко роздмухувала радянська (а сьогодні російська) пропаганда, дуже часто підтасовуючи і перебріхуючи факти, то, на жаль, маловідомою є діяльність тих українських організацій, які з початку Другої світової війни виступили рішуче на боці демократичних держав, що вели смертельний двобій із нацизмом.
Благородним прикладом є діяльність першого міністра закордонних справ УНР професора Олександра Шульгина, який у 1939 — 1940 рр. перебував у Парижі і тимчасово очолював уряд УНР в екзилі. 10 грудня 1939 р. в офіціозі уряду УНР тижневику «Тризуб» з’явилася стаття пера Шульгина: «Ми мусимо ясно зрозуміти, що перемога Гітлера — Сталіна — це кінець усім ще нині вільним та незалежним державам, це зміцнення тих кайданів, у які закований наш народ. Навпаки, перемога великих західних демократій дає нам величезні перспективи, відчиняє перед нами нові можливості й для досягнення нашої незалежності». Це були пророчі слова, бо опинившись у складі антигітлерівської коаліції, Україна, попри всі жертви, зміцнила своє міжнародне становище.
У заклику українського комітету Парижа, що його очолював О. Шульгин (лютий 1940 р.), міститься відозва щодо підтримки Франції та Великої Британії в їхній боротьбі з Німеччиною. «Перед самою війною, — йдеться в заклику, — звертаючись постійно до українців Галичини й Волині, говорячи про їхні кривди в Польщі, Німеччина віддала їх, як подяку, совєтській Москві за її допомогу, віддала в руки найлютішого нашого ворога, віддала на поталу, на знущання шість мільйонів українців.
Усі... народи мають одне велике завдання: боротьбу з двома імперіалізмами — російським і німецьким, совітським та націонал-соціалістичним, що простягли братерськи один одному руки».
...Працюючи в 2000 — 2003 рр. у Канаді, я познайомився зі славною трудовою сім’єю О. Шульгина — невісткою й онуками, мав нагоду побувати у скромному будиночку на околиці Оттави і подивитися архів видатного діяча українського політичного відродження, переглянути пожовклі сторінки унікальних українських видань.
Після окупації німцями Парижа О. Шульгин потрапив до концтабору, й лише щасливий випадок допоміг йому вижити. Можемо пишатися антифашистськими, євроатлантичними поглядами справжнього патріота України О. Шульгина, які й сьогодні залишаються багато в чому актуальними.
2. УКРАЇНА У ВОГНІ
22 червня 1941 р., з нападом Німеччини на СРСР (Гітлер тут остаточно переграв свого союзника), розпався союз Сталіна й Гітлера. Почався період безпрецедентних воєнних поразок Червоної армії. Починаючи з червня по грудень 1941 р. майже вся територія України була окупована і випала з-під контролю сталінського режиму.
Операції 1941 — 1942 рр. (до Сталінграда) характеризуються як безпрецедентна воєнна катастрофа, винуватцем якої була одна людина: вождь і вчитель усіх народів світу товариш Сталін, якості якого — садистична жорстокість, хвороблива підозріливість, пекельна впертість, відсутність стратегічного бачення, небажання прислухатися до думки експертів, манія величі, вміло використана Гітлером і Ріббентропом, — призвели до програшу в першій половині війни. Злочинна за своєю суттю угода Сталіна й Гітлера 23 вересня 1939 р., яка вийшла далеко за рамки стандартних міждержавних домовленостей про ненапад і нейтралітет, зіграла фатальну роль, значно послабивши геостратегічну і моральну (антифашистську) позицію СРСР і стала, по суті, причиною ряду поразок Червоної армії.
Якщо вірно, що війну виграли радянські генерали й багатостраждальний народ, то її програш 1941 — 1942 рр. — справа особисто Сталіна, його стилю прийняття рішень і механізмів тиранічного правління, результат знищення верхівки Червоної армії й тупої націленості на блискавичний напад на німців, на перемогу «на чужій території малою кров’ю».
Кров вийшла велика, надто велика. Таємні документи, підписані у тиші кремлівських кабінетів, обернулися жахливими втратами серед українців, білорусів, росіян, яким довелося розплачуватися за вчинки «геніального вождя».
Кількість убитих, поранених, полонених із радянського боку вимірювалася сотнями тисяч, мільйонами людей. Однією з найбільших трагедій стала поразка на Лівобережній Україні у вересні 1941 р., коли в німецьке оточення потрапило 452 720 військових, у тому числі 60 тисяч командного складу, чотири тисячі гармат, 600 танків. Винуватцем трагедії був особисто Й. Сталін, який не дозволив М. П. Кирпоносу під час Київської оборонної операції своєчасно вивести війська з-під удару.
Як гірко писав О. Довженко: «На українських полях і селах, у вогні і полум’ї вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива».
Україна, яка напередодні війни потроху почала була підніматися після Голодомору, потрапила у вогонь тотального винищення.
Однією з найганебніших і досі маловідомих сторінок діянь Й. Сталіна стала його спроба у липні 1941 р. укласти сепаратний мир із Німеччиною, віддавши Гітлеру Україну, Білорусію й окуповані райони РРФСР. Він іще вірив у можливість досягти угоди з безжальним нацистським параноїком, який поставив за мету «зачистити» захоплені території, знищивши мільйони слов’ян для подальшої німецької колонізації. До честі болгарського посла у Москві, через якого планувалася ця оборудка, він відмовився передати в Німеччину пропозицію Сталіна.
Не менш сенсаційне повідомлення з’явилося в газеті The Washington Post за 26 травня 1998 р., в якій розповідалося про таємні документи посла Японії в Німеччині Хіросі Осіма; посол нібито робив спробу посередничати в укладанні сепаратного миру між СРСР та Німеччиною 1943 р., після поразки нацистів у Сталінграді. Гітлер погоджувався на такий мир тільки у випадку, якщо б Росія віддала Україну рейху. Він казав, що йому потрібні багаті ресурси України, щоб здобути перемогу на Заході.
Україна має особливий рахунок як до Сталіна, так і до Гітлера. Ті українці, які ненавиділи сталінський режим і здавалися масово до німецького полону або з квітами зустрічали окупантів, дуже швидко зрозуміли, що нацисти принесли із собою загибель, рабство, тотальне пограбування і знищення України. Гітлер, який мав до України особливий сентимент грабіжника і вбивці до обраної жертви, весь час у розмовах підкреслював думку про незліченні багатства України, які повинні належати Німеччині.
«У Європі не існує жодної країни, яка могла б бути такою мірою (як Україна) автаркічною. Де ще існує регіон, у якому виплавляли б залізо якості вищої, ніж українське залізо? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену?.. І окрім того, ще стільки інших можливостей! Олія, створення плантацій...» (13.12.1941)
«Якщо ми піднесемо агрокультурну продукцію в Україні тільки на 50%, то ми дамо хліб 25—30-ти мільйонам людей» (12.11.1941).
«Мене вже не буде, але в Україні, крім місцевого населення, буде 20 млн. нових поселенців. За 300 років це буде найгарніша частина світу» (17.10.1941).
Ставлення Гітлера до українського народу добре передає цитата з його висловлювань:
«...Українці також ліниві, погано організовані, по-азіатські нігілістичні, як і великороси. Тут не повинно стояти питання етики праці й обов’язку, ці люди не зрозуміють таких речей ніколи, оскільки вони реагують тільки на нагайку. Сталін — один із найбільш великих сучасників, оскільки йому все-таки вдалося, щоправда, тільки завдяки найсуворішому примусу, викувати державу з цього сімейства кроликів» (24.09.1941).
Результат війни: Україна втратила вісім мільйонів своїх громадян; два з половиною мільйони загинуло на фронтах війни, втрати цивільного населення — 5,5 млн. чоловік. Для порівняння: загальні втрати Німеччини у війні — 6,5 млн. чоловік, із них втрати цивільного населення — 2 млн. чоловік.
Під час війни в Україні було знищено 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл, зруйновано понад 16 тисяч підприємств. Втрати України у війні становили 42% від збитків СРСР.
3. БОРОТЬБА ЗА КОРДОНИ
Польський емігрантський уряд генерала В. Сікорського з червня 1941 р. став союзником СРСР.
23 червня 1941 р. В. Сікорський виступив із вимогою повернутися до кордонів, гарантованих Ризьким договором 1921 р. 30 липня 1941 року було підписано польсько-радянську угоду, в якій радянський уряд анулював пакт Молотова — Ріббентропа 1939 р. Було відновлено дипломатичні відносини й почалося створення польської армії на території СРСР. На той час уряди Англії та США ще не визнавали територіальних змін, що відбулися в Польщі 1939 р., але щоб не дратувати Сталіна, про це публічно не повідомлялося.
Восени 1941 р. радянський і польський уряди приєдналися до Атлантичної хартії, підписаної Рузвельтом і Черчіллем, де містилася обіцянка не запроваджувати жодних територіальних змін, «які не відповідають вільному вияву зацікавлених народів».
Вже 16 грудня 1941 р. у переговорах із міністром закордонних справ Англії Ентоні Іденом Сталін запропонував визнання Великою Британією радянських кордонів 1941 р. від Карелії до Бессарабії, здобутих завдяки пакту Молотова — Ріббентропа. Іден заявив, що не може визнати запропоновані кордони. Склалася дивна юридична ситуація, коли західні українці трактувалися Польщею, Англією і США як польські громадяни, а Совєтами — як громадяни радянські, інкорпоровані до складу СРСР у листопаді 1939 р. Під час зустрічі В. Сікорського у січні 1942 р., В.Черчілль заявив, що до здобуття перемоги «проблема європейських кордонів не повинна обговорюватися жодним чином». Черчілль попередив В. Сікорського: «якщо Росія вступить у союз із рейхом, ми загинемо... Якщо переможе Радянський Союз, вони вирішуватимуть питання кордонів, не консультуючись із Великою Британією» (11. 03. 1942).
Польський уряд активно домагався повернення польських територій на сході: у відповідь на це в заяві ТАСС (3. 03. 1943) Москва звинуватила польський еміграційний уряд у відмові українцям і білорусам у праві жити у «власних державах» і нагадала, що навіть англійський міністр лорд Керзон визнавав 1920 р., що Польща не має права на територію на схід від встановленої ним лінії.
Польський уряд у Лондоні, який розірвав дипломатичні стосунки з Москвою після викриття злочину НКВД в Катині, поставив завдання перед польськими організаціями опору на західноукраїнських землях відновлювати польський суверенітет. Це викликало загострення відносин між польськими, українськими та прорадянськими силами на Волині і в Галичині.
На переговорах із керівниками США, Великої Британії та Польщі Сталін — великий лицемір і лицедій — видавався часом більшим українським націоналістом, ніж ті, хто вважав себе такими, заграючи із нацистами. Відстоюючи «лінію Керзона» як основу польсько-радянського (а не українського) кордону, Й. Сталін на польські домагання віддати Польщі Львів лицемірно заявив, що в разі згоди на це «йому доведеться воювати з українцями, один мільйон яких дуже добре б’ється в Червоній армії». Під час переговорів із польським прем’єром С. Міколайчиком 1944 р. Сталін відзначив великі втрати, заслуги і роль українського народу у світовій війні, які «висунули Україну на перше місце серед слов’янських націй», і наголошував, що «Радянський уряд не може ображати українців».
У жовтні 1944-го, під час зустрічі зі Сталіним, Черчілль погодився з диктатором, цинічно заявивши полякам, що «Польща нічого не втрачає, оскільки росіяни вже там». На Кримській конференції (4 — 11 лютого 1945 р.), на якій було остаточно визначено кордони між Польщею і СРСР, Черчілль підтримав Сталіна, сказавши, що «радянські претензії на Львів і лінію Керзона базуються не на силі, а на праві». І знову Сталін став на «захист» українських національних інтересів, заявивши Рузвельту на його пропозицію передати Львів полякам: «Що скажуть українці, якщо ми приймемо вашу пропозицію? Вони скажуть, що Сталін і Молотов виявилися менш надійними захисниками росіян і українців, аніж Керзон і Клемансо. Тим самим ви доведете нас до ганьби».
Борючись за місце України в ООН, Сталін заявив Рузвельту в Ялті, що «його (Сталіна) позиція в Україні була важкою і небезпечною. Голос для України (в ООН) є дуже суттєвим для єдності Совєтів. Ніхто з нас (американців) не був у змозі визначити ступінь українських труднощів, але ми у Вашингтоні, звичайно, чули розмови під час німецького просування, що Україна могла вийти з Радянського Союзу».
Сталін виявився набагато гнучкішим за свого колишнього друга Гітлера в національному питанні. Якісь невідомі небесні сили керували самовпевненим диктатором, коли він, розширюючи імперські володіння СРСР, об’єднував територію України і легітимізував кордони для майбутньої незалежності. Він і гадки не міг допустити, що його імперія розпадеться через 38 років після його смерті на ряд національних держав, виникнення яких було визначено ленінсько-сталінською національною політикою. Націоналізм переміг на просторах колишнього СРСР, а над Кремлем було піднято російський триколор — прапор, під яким воювали з більшовиками генерали Денікін і Власов.
4. ПАМ’ЯТАТИ ЗЛОЧИНИ СТАЛІНА — ГІТЛЕРА
25 січня 2009 р. Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію щодо міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів. Злочини нацизму-фашизму були засуджені як у ході міжнародного трибуналу в Нюрнберзі (1945 — 1946), так і в численних документах, прийнятих міжнародними організаціями та окремим країнами. Якщо навряд чи хто в Німеччині наважиться відкрито з’явитися на вулиці з портретом Гітлера і нацистською символікою, то портрети Сталіна не рідкість під час «червоних» демонстрацій у Москві та в Києві. Перемога у війні з Німеччиною все ще подається як плід титанічних зусиль маршала Сталіна, що принесло йому одне з чільних місць серед національних героїв Росії.
Парламентська асамблея ОБСЄ у Вільнюсі 3 липня 2009 р. прийняла резолюцію «Об’єднання поділеної Європи: захист прав людини і громадянських свобод в ХХІ столітті в регіоні ОБСЄ». В резолюції стверджується, що в ХХ столітті країни Європи пережили два потужні тоталітарні режими — нацистський і сталінський, під час яких мали місце геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини і злочини проти людськості.
Документ висловлює глибоку занепокоєність у зв’язку з прославленням тоталітарних режимів, публічним возвеличуванням нацистського і сталінського минулого. В резолюції міститься заклик до держав-членів ОБСЄ відкрити свої історичні та політичні архіви, боротися із ксенофобією і агресивним націоналізмом.
23 серпня — день підписання пакту Молотова — Ріббентропа проголошено Днем пам’яті жертв сталінізму й нацизму.
Ця резолюція стала ще одним кроком до осягнення історичної справедливості (якщо така справедливість взагалі можлива). Українцям слід пам’ятати страшні уроки війни і німецької окупації — місця масових убивств мирного населення, спалені села, знищені міста. Тому ганебними є спроби створення паранацистських організацій, копіювання символіки НСДАП і СС та інші зловісні забави сучасних недоумків.
Там, де починають рахувати процент крові (своїх або чужинців), там проллється справжня кров.
Але так само неприпустимо прикривати злочини Сталіна (який, на відміну від Гітлера, винищував власний народ) перемогою в Другій світовій війні: треба відділити зотлілий прах червоного диктатора — боягуза і злочинця — від світлої пам’яті тих, хто віддав своє життя у боротьбі за рідну землю, за власну гідність і майбутнє своїх дітей.
Те, що трапилося 70 років тому, актуально і сьогодні, оскільки і сьогодні існують ті, хто мислить категоріями військових захоплень чужих територій й насильницької зміни кордонів, брутального і зневажливого ставлення до суверенних держав і народів. Ось чому викриття злочинів минулого є одним із заходів попередження подібних злочинів сьогодні й завтра.
Хоч як би там намагалося нинішнє російське керівництво знову піднести на мавзолей тінь Сталіна, реабілітувати його, зганьбивши пам’ять його жертв, їм не вдасться цього зробити.
Те, що накоїв Сталін, — це не ланцюг помилок, притаманних будь-якому великому політику — Черчіллю чи де Голлю, Р. Рейгану чи М. Тетчер. Це — системні, серійні, безкарні вбивства невинних людей, завдяки яким вбивця правив занімілою від жаху країною.
Хоча й із запізненням, лише у ХХІ столітті, Історія виносить свій вирок одному з найжорстокіших світових злочинців. Вирок остаточний, який не підлягає оскарженню.
Використані джерела:
1. Дм.Волкогонов. Сталин, т.ІІ. — М., 1996.
2. German Ukrainian relations in Historical Perspective. — Edmonton — Toronto, 1994.
3. Л.Зашкільняк, М.Крикун. Історія Польщі. — Л., 2002.
4. Год кризисна. 1938—1939. Документы и материалы, т. І и ІІ. — М.,1990.
5. Володимир Косик. Україна під час Другої світової війни, 1938—1945. — Київ — Париж — Нью-Йорк — Торонто, 1992.
6. Уолтер Лакер. Россия и Германия. Наставники Гитлера. — Вашингтон, 1991.
7. Юрій Щербак. Україна: виклик і вибір. — К.: Дух і Літера, 2003.
