Сьогодні в «Батьківському «Дні» — роздуми про виховання дітей української актриси Ольги Сумської, мами одинадцятирічної Антоніни. Сімейні традиції — це стрижень, на якому виховувалася Ольга, вони виявилися близькими і її дитині. До речі, вельми нетрадиційний випадок для стосунків нинішніх дітей і батьків, яких тепер частіше розділяє різка зміна реалій повсякденного побутового та культурного життя...
— Я народилася в сім’ї артистів. Ми тоді жили у Львові, батьки грали на сцені театру імені Заньковецької. Потім був запорізький театр, гастролі й моя перша роль у 5 років — роль Вести в спектаклі «Дженні Герхард». Тоді я ще не знала, що ці виступи визначили мою майбутню професію. Батьки казали, що я була природною на сцені, режисеру було легко зі мною працювати. Одного разу, в той момент, коли мені треба було виходити на сцену, я сказала, що не піду, що буду ліпити з пластиліну — й на сцену не вийшла. Це вже зараз, борони Боже, спізнитися на спектакль або забути текст ролі.
Моя дочка Тоня, так само, як і я, росте при театрі. Їй скоро виповниться 11, вона любить приходити в театр, допомагати мені гримуватися й одягатися перед спектаклем. Любов до чого-небудь прищеплюється тільки в сім’ї. В дитинстві я мріяла про джинси, модний одяг, а мама насамперед купувала мені книжки й не балувала дорогими речами. Пам’ятаю, яке враження справила на мене книга «Овід» Войнич, як ридала в подушку, прочитавши її. Музику я теж полюбила завдяки батькам. Мама всіляко підтримувала мене, коли я займалася в музичній школі, а тато, коли по радіо звучала музика, завжди питав, що за твір виконують і якого композитора. Любов до рідної землі — також від батьків. Чимало дерев, що ростуть і сьогодні в нас у дворі, саджав тато. Під час гастролей у Москві, де тато блискуче виступав у ролі Енея, його запрошував у свій театр сам Плучек, режисер театру сатири, але батько залишився вірним українському театрові. Однак мені дуже не хотілося б, щоб моя дочка вибрала артистичний шлях — у ньому так багато заздрості та інтриг.
Нашій сім’ї притаманна підвищена емоційність у спілкуванні, що досить типово для артистичного світу. Тоня ніколи не втручається в наші розмови, але часто замислюється над тим, що відбувається. Якось випадково прочитала в щоденнику дочки про те, що вона хоче заробити багато грошей, щоб подарувати їх мамі. Я до своєї мами завжди ставилася дуже трепетно, певно, це передалося й Тоні. Я вважаю своєю першою подругою свою маму, день починаю із дзвінка їй, і ми розмовляємо про все, що накопичилося на душі.
Гадаю, що дітям слід давати якомога більше самостійності. Я ніколи дочці не кажу «ні». Якщо не підтримувати почину, то можна безповоротно занапастити творчу струнку майбутньої особистості. Через переїзд на іншу квартиру Тоні треба буде поміняти школу. Мені хочеться підібрати таку, де вчителів передусім цікавив би внутрішній світ дітей. Як можна прищепити дитині любов до математики, якщо їй не дано розуміння точних наук? Я завжди страждала на уроках математики. Мені допомагав закоханий у мене хлопчик, який сидів зі мною за партою й розв’язував за мене контрольні. Я ж була сильною в іншому — в літературі, в малюванні. Я не розумію сенсу нововведень в освіті. Навіщо 12 балів? Міцна «п’ятірка» міцно сидить у нашій свідомості. Нам би не копіювати систему освіти Заходу, а більше уваги приділяти творчим моментам у школі — створенню та роботі різних гуртків, художньому вихованню дітей. У нас безліч талановитих дітей, але слід думати й про звичайних дітей, у яких ця обдарованість прихована і яку слід комусь обов’язково відкрити. Як актриса я пробую себе на сцені й на екрані в різних життєвих ролях. Я часто в думках ставлю себе на місце вчителя й думаю, яка ж це відповідальність, коли тобі довіряють і беруть з тебе приклад! Приклад у всьому — і як одягаєшся, і як говориш, що цінуєш.
Ще одним вихователем для кожної дитини сьогодні став екран телевізора. Мою дочку зараз не відірвати від наших старих фільмів — «Пригоди Електроніка», «Буратіно». Це дуже добрі фільми, вона віддає перевагу їм, а не американському кіно. Сьогодні кінофестивалі в Артеку, де я щороку буваю, не можуть похвалитися новими якісними фільмами для дітей, а Україна взагалі не презентує там ніяких дитячих фільмів. А як би хотілося зіграти в доброму фільмі для дітей, фільмі без еротики й жорстокості. Фільми, які ми дивимося по телевізору, не сприяють вихованню патріотизму. Адже формуванню ідеалів насамперед має сприяти наш кінематограф.
З моїх ролей у кіно, мабуть, для мене найбільш близьким є образ Роксолани — все, що переживала ця жінка, неначе відбувалося зі мною. Зараз ми знімаємо продовження — 20-серійний проект «Роксолана — володарка імперії». Це грати цікаво — момент відчаю, горя матері треба пережити по-справжньому, а не з гліцерином замість сліз. Це фільм про боротьбу української жінки за скасування закону Фатіха в Туреччині, згідно з яким після смерті султана трон успадковує його первородний син, а всіх інших синів або убивають, або засилають у далекий монастир, де їх чекає доля відлюдника, не краща, ніж смерть. Українська жінка Роксолана добилася скасування цього закону, що діяв упродовж століть. Вона стала першою жінкою, допущеною в Диван (дорадчий орган). Роль сина Роксолани Беїзеда зіграв Георгій Хостікоєв, син Анатолія Хостікоєва. Анатолій — наш зять, і родинні стосунки допомагали мені вживатися в роль. Для завершення проекту зараз шукаємо коштів, що виявилося великою проблемою. Якось одна жінка, що живе в Криму, сказала мені, що її син став розмовляти українською після перегляду першої частини серіалу про Роксолану.
Однак історичні серіали не можуть замінити дитячого кінематографу. Раніше ми знімали хороші фільми й у важчі часи. Що сьогодні коїться з нами? Обледеніння якесь. Коли ж настане час відтанути? Треба, нарешті, полюбити себе — тоді тебе полюблять і інші. Коли ж ми полюбимо культуру свого такого талановитого народу? Сьогодні дівчата прагнуть стати моделями, а не актрисами, як було раніше. У театральному інституті навчатися важко, зарплата у заслуженого артиста державного театру — 200 грн., народного — 300 грн. Ми перемогли в такій великій війні, а от перемогти труднощі сьогоднішнього дня в нас поки не виходить. Який натовп стоїть біля Німецького посольства, мріючи поїхати з України... Я бачу майбутнє своєї дочки тут, на українській землі. Я хочу, щоб моя дочка була цікава моїй рідній країні, й це реально, якщо тільки створити кращі умови життя в нашій державі.
