Якою була б історія шостої частини суходолу, та й усього світу, якби юрист Володимир Ульянов не націлився свого часу на вокзали, пошту, мости й телеграф, а спрямував би свій погляд на справедливе судочинство? Сьогодні, у часи панування демократії і права, роль судів у нашій країні зростає прямо пропорційно загостренню політичної ситуації, що дедалі більше нагадує циркового канатохідця. Тож боротьба за суди все більше виходить на фінішну пряму.
Учора це припущення підтвердив глава Верховного Суду України Василь Онопенко. Він, зокрема, вважає, що блокування парламентом прийняття присяги нових членів Вищої ради юстиції свідчить про політичну боротьбу, а «ті, хто реалізовує це блокування, мають приватні інтереси», — впевнений головний суддя країни, який останнім часом займає все більш консервативну позицію в питанні судової реформи. На його думку, судову систему країни слід залишити в такому вигляді, в якому вона є зараз і зачекати з цією справою доти, доки в країні не буде забезпечена «політична стабільність». «Сьогодні судову систему необхідно просто зберегти хоча б у такому вигляді, в якому вона існує», — говорить голова Верховного Суду, аргументуючи своє переконання тим, що є понад десять законопроектів, що можуть знищити або зашкодити судовій системі. Глава ВСУ також зауважив, що наразі судова система роз’єднана й це «заважає якісному розв’язанню судових суперечок».
Що мається на увазі під судовою «якістю»? Безумовно, тут не йдеться про величину «приватних» тарифів, що довільно запроваджуються деякими суддями (зауважимо, найбільш високооплачуваними чиновниками країни), й не про рівень взаємодії за лінією адвокат — суддя, що дедалі більше перетворює наші суди на театри абсурду, де сторони просто клеять дурня, тоді як насправді вже напам’ять визубрили свої ролі. Але тезі про «єдність» теж важко дати єдине тлумачення. Якщо йдеться про єдність на основі закону й права, на основі людяності й моралі, то це одне. А якщо в цю думку упаковане всього лише прагнення підпорядкувати собі й усі передбачені Конституцією спеціалізовані суди, то це зовсім інше. З таким же успіхом можна ратувати за повернення до сумно відомих «трійок», які були майстрами на всі руки... Про що ж говорить Онопенко? Він розповідає журналістам, що існує ціла низка спеціалізованих судів, і в такому форматі функції Верховного Суду «фактично ліквідуються». На його переконання, за існування таких судів, як господарські, адміністративні, кримінальні тощо громадянам «складніше» захищати свої права.
Нам, журналістам, важко про це судити. Проте адвокати, для яких така позиція Онопенка не є новою, змушені зважати на неї, подаючи свої апеляції. Якщо виграти справу аж до самої вершини спеціалізованого судочинства, то ймовірність негативного рішення у Верховному Суді, на думку адвокатів, зростає. Тож краще до послуг цієї спецсудової гілки не вдаватися? Ось так крута позиція однієї людини може впливати на дотримання конституційних норм, що в нас, як правило, дають привід для різночитань...
А ще глава Верховного Cуду категорично проти того, щоб суддів обирав народ. Тоді, за його словами, судді позбавляться незалежності, оскільки обрання на місцях передбачає зокрема й фінансування (виборів? — Авт. ), і в різних частинах України будуть різні підходи до такого обрання. «Ми кинемо країну в перманентні вибори... це сотні тисяч виборів проходитимуть по всій Україні», — зазначив голова суду. У цьому, безумовно, є резон. Що завадить місцевим товстосумам проштовхувати на судові кафедри своїх людей, а потім вимагати від них відповідної віддачі?
І без того, на думку Онопенка, «основні недоліки, властиві судовій владі, так чи інакше пов’язані з кадровими проблемами». Виявляється, в Україні існує три окремі процедури підбору суддів. Зокрема, судді загальної юрисдикції обираються окружними кваліфікаційними комісіями, судді господарських судів — господарськими комісіями, судді адміністративних судів — адміністративними комісіями. «Порушуються принципи єдності, практикуються різні підходи», — стверджує голова Верховного суду, підкреслюючи необхідність єдиної системи підбору суддівських кадрів.
Але коли в тієї чи іншої сили в руках весь суддівський корпус, це стає дуже небезпечним, зокрема й тому, що цих вершителів доль призначали з одного якогось центру, який належить, хоч як це сумно, певній політичній силі. Схоже, того ж побоюється й голова українського парламенту, юрист Арсеній Яценюк. Коментуючи перипетії з приведенням до присяги членів Вищої ради юстиції, він говорить: «Зрозуміло, що йде боротьба за розподіл політичного впливу в ВРЮ. Йде фактично політизація органу. Намагаються вставити в ВРЮ — та чи інша сторона — своїх людей для того, щоб вирішувати власні питання».
Але як відділити суди й від політики, й від хабарів? Потрібна все ж таки країні судова реформа...
