Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Свічка у вікні

23 листопада, 2007 - 00:00
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Колонка з такою назвою «Свічка у вікні» Джеймса Мейса з’явилася в «Дні» 18 лютого 2003 року. Кожного року наша газета зверталася до читачів, до всіх співвітчизників у дні трагічної дати із закликом засвітити свічку пам’яті. Минуло кілька років і акція «Засвіти свічку» знайшла підтримку на загальнодержавному рівні. Але сьогодні ми зобов’язані згадати людину, яка сказала це кілька років тому. Першим — найважче.

«П’яти хвилин, які було виділено мені на слуханнях для розповіді про американську комісію з Голодомору, було явно недостатньо, щоб встигнути сказати багато що понад те, що ми зробили все, що змогли. Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Петра Симоненка, загалом дійшла до того ж висновку, який ми зробили 1990- го: в 30 х роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні українській державі, виникають саме з цього.

Як іноземець, я почуваю себе не дуже затишно, даючи політичні поради — навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід було б повернутися до своїх індіанців. Однак ті роки, які я витратив на вивчення цієї трагедії, змусили мене дати одну пораду, щоправда, я не певний, що її правильно зрозуміли. Як людина, яка безуспішно намагалася заснувати інститут для вивчення геноциду десять років тому, я не можу не вітати нещодавню ініціативу деяких політичних діячів про створення інституту з вивчення Голодомору. Заклик комуніста Бориса Олійника назвати імена всіх винуватців і їхнi жертви (що легше сказати, аніж зробити), також доречний, так само, як і запізнілий намір звести пам’ятник жертвам. Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці:

«...всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи світ буде знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?»

Навіть сім десятиріч опісля свічка, засвічена у вікні, здається мені гідною відповіддю! »

Джеймс МЕЙС, 18 лютого 2003 р.
Газета: