Підсумки «тектонічних зсувів» у міжнародних відносинах, що намітилися внаслідок терактів 11 вересня, підводити ще рано. Але очевидно, що наслідки цих зсувів будуть не менш значущими, непередбачуваними і, можливо, не менш несподіваними, ніж сама терористична атака проти останньої світової наддержави.
У ХХ столітті принаймні тричі спостерігалася зміна епох. На зміну системі «балансу сил» між великими державами, що існувала до першої світової війни, прийшла більш складна і суперечлива «Версальсько-вашингтонська система», в рамках якої відносно недовгий час співіснували традиційні буржуазні демократії та тоталітарно-мілітаристські режими комуністичного й фашистського типів.
Поразка фашизму у Другій світовій війні призвела до виникнення біполярної системи, зміст якої визначався співіснуванням і глобальним домінуванням двох блокових систем: євроатлантичної та радянської.
Розпад радянського блоку та дезінтеграція СРСР призвели до того, що 90-і роки можна, в спрощеному плані, розцінювати як короткотерміновий період абсолютного домінування євроатлантичного співтовариства. У цей час спрямованість світових процесів визначалася американською стратегічною концепцією «залучення й розширення». Головними симптомами цього періоду стали посткомуністичні трансформації у країнах Центральної та Східної Європи, нова фаза розширення НАТО, динамічний розвиток інтеграційних процесів у рамках Європейського Союзу, багатопланові процеси глобалізації в економіці та політичній сфері.
Здавалося б, західні політичні цінності міцно укорінюються у світовій практиці, стають безперечним стандартом. Але після того, як найбільш могутня і впливова держава сучасного світу зазнала нападу, який було неможливо відбити за допомогою суто військових засобів і методів, звичні уявлення про міжнародну і національну безпеку були розбиті вщент. Подальші перипетії світової політики зараз не беруться передбачати навіть найсміливіші футурологи. У якомусь розумінні, світ завмер в очікуванні розв’язки кризи, що не має аналогів та прототипів.
ПРОБЛЕМИ І ПРОТИРІЧЧЯ СУЧАСНОГО СВІТУ
Минуле десятиріччя супроводилося загостренням ряду проблем, багато з яких в загальній формі намітилися ще в епоху американо-радянського суперництва. Економічна та політична глобалізація супроводилася значним збільшенням розриву в рівнях та умовах життя людей у різних державах.
В економічній сфері до таких проблем відноситься нерівномірний розподіл ресурсів. У сучасному світі капітали та технології зосереджені у країнах розвиненої Півночі, а основна частина невідновлюваних викопних ресурсів — в посткомуністичних країнах та країнах, що розвиваються. Гармонізація умов світового розвитку вимагає встановлення більш справедливих та прозорих правил економічного та технологічного обміну. Цілком можливо, що ряд нових технологій, що мають життєво важливе значення для виживання та розвитку людства, повинні стати загальносвітовим надбанням.
В умовах глобалізації міжнародний фінансовий сектор отримав значну автономію від «фізичної», реальної економіки. В результаті фінансові кризи 90-х рр. вражали більш слабких учасників світової економічної системи, включаючи Мексику, Південно- С(хідну Азію, Росію, Україну, Бразилію. Прийнявши на себе тягар кризи, економіки цих країн амортизували наслідки фінансових спекуляцій на світових фінансових та фондових біржах. З’ясувати міру свідомої участі в цих процесах тих або інших фінансових груп і корпорацій вельми складно. Проте, проблема запобігання подібним явищам і встановлення нових правил регулювання світової економіки — більш ніж актуальна. Умови, за яких найбільш розвинені країни світу можуть «скидати» свої фінансово-економічні проблеми на економіки країн, що розвиваються, містять величезний руйнівний потенціал.
У політичній сфері поглиблювався розрив між «демократичною спільнотою» та іншим світом, в якому політична демократія або заперечується традиційними суспільними інститутами, або зачіпає лише зовнішні атрибути державного устрою. Навіть у європейській зоні поширення правової культури, заснованої на пріоритеті індивідуальних прав і свобод, зустріло опір з боку напівавторитарних диктаторських режимів.
Зрозуміло, встановлення демократії у Сербії із застосуванням «Томагавків» завдало серйозного удару по престижу НАТО і змусило європейських інтелектуалів всерйоз замислитися над морально-етичними проблемами. Немає сумніву, розвинена демократія створює найбільш сприятливі умови для розвитку особистості. Однак сучасне міжнародне право досі не дає точної відповіді на питання: хто, як і за яких обставин може застосовувати військову силу задля припинення внутрішніх репресій та заворушень, і в яких межах цю силу можна застосовувати? Чимало питань виникає і з приводу доцільності застосування сили там, де зовнішнє втручання може призвести до ще більшого хаосу і супроводитися значними втратами з боку учасників миротворчої або гуманітарної операції.
З одного боку, після терактів 11 вересня правова теза про невтручання у внутрішні справи держав стала реліктом минулої епохи. Сьогодні практичними учасниками міжнародних відносин є не тільки держави, але й недержавні суб’єкти, здатні діяти автономно.
З іншого боку, стає цілком очевидним, що силове домінування найбільш розвинених держав не може слугувати надійною гарантією міжнародної безпеки та стабільності. Висловлене американським консерватором Ірвінгом Крістоллом на початку 1970-х рр. припущення про те, що в майбутньому контроль над процесами у світі, що розвивається, буде підтримуватися міжнародними силами швидкого реагування, які діятимуть на зразок поліцейських нарядів у чорних гетто американських міст, здається дедалі більш утопічним.
Військова взаємодія і зобов’язання взаємної допомоги більш не можуть гарантувати безпеку держав, які змушені з підозрою ставитися до думок та настроїв своїх громадян.
Наприкінці 90-х рр. в цілому визначилися фізичні межі розширення євроатлантичного співтовариства. На жаль, ці межі не сягають далі степів Євразії і, можливо, Кавказу, з включенням найбільш благополучних країн Латинської Америки. Так чи інакше, євроатлантичному співтовариству загалом та його основним компонентам доведеться найближчим часом визначати та коригувати подальшу стратегію відносин із зовнішнім світом.
В особливо жорсткій формі вимальовується проблема регулюючих механізмів у міжнародних відносинах. Протягом другої половини ХХ ст. ці механізми були репрезентовані органами ООН, регіональними угодами у сфері безпеки, системою міжнародного права та міжнародними режимами, заснованими на відповідних домовленостях та угодах.
Елементи глобальної колективної безпеки, репрезентовані Радою Безпеки ООН, були пристосовані до умов біполярної системи. Консенсус у прийнятті рішень Радою Безпеки ООН визначався правом «вето» п’яти постійних членів — США, Великобританії, Франції, СРСР (Росії) та Китаю (КНР). Не можна сказати, що цей механізм завжди діяв безперебійно. У 1950 роцi відмова СРСР від участі у засіданнях ради створила загрозу ескалації війни у Кореї. Багато необхідних рішень також блокувалися з політичних або ідеологічних причин.
Структура ООН була адаптована до умов закінчення Другої світової війни та відображала розстановку сил всередині антигітлерівської коаліції. До того ж, ряд положень Статуту ООН так і не було виконано. Динамічні та безповоротні зміни у світі вже з кінця 60-х рр. сприяли пошуку варіантів реформування та модернізації ООН. Було розроблено конкретні плани реформування структури Ради Безпеки, які обговорювалися протягом 1990-х рр. Зрозуміло, в нових умовах вимоги ряду країн, що розвиваються, про надання їм статусу постійних членів Ради Безпеки ООН зазвучить iз новою силою.
Слід згадати і про цілком конструктивну, з погляду задач світового розвитку, українську ініціативу 1997 р., що передбачала створення Ради Економічної Безпеки ООН.
Ефективність роботи ООН істотно знизилася протягом 90 хрр. У цих умовах зросла роль так званих регіональних угод (в тому числі, ОБСЄ, НАТО, ЄС/ЗЄС), які розширили свою участь у кризовому регулюванні та миротворчій діяльності. У цих умовах ряд рішень НАТО не регламентувався прямо резолюціями Ради Безпеки ООН, а прийнята у 1999 р. Стратегічна концепція Альянсу припускає можливість автономних дій Альянсу у разі виникнення кризових ситуацій. Зрозуміло, тут також закладено вузол протиріч, який може бути вирішений або за умови співіснування двох систем безпеки (НАТО, Рада Безпеки ООН), або за умови розмежування їхніх повноважень або встановлення рамок відповідальності.
Особливої актуальності також набувають проблеми безпеки виробництва та експортного контролю озброєнь та технологій подвійного призначення, зміцнення режиму непоширення ядерної зброї, заборона виробництва, розробки та знищення хімічної, бактеріологічної, біологічної та психотропної зброї, які можуть стати злочинним знаряддям в руках терористів і безвідповідальних диктаторів.
Нинішня криза, яка навіть не вписується в систему традиційних визначень (військова, політична, гуманітарна, цивілізаційна?) містить у собі комплекс видимих загроз, у тому числі — й для цінностей західної демократії, що стали традиційними.
Чи зможе зберегти свої цінності й пережити трансформацію демократичне суспільство в умовах цілком передбачуваного посилення ролі спецслужб, запровадження внутрішнього контролю, скасування комерційної конфіденційності, таємниці листування і особистого життя?
До речі, зовнішньополітичне відомство США також далеко не завжди адекватно пояснює іншому світовi логіку дій американської адміністрації.
Перераховані проблеми — лише видима частина айсберга. Події останнього часу знову ставлять на порядок денний питання про широкий діалог політиків, дипломатів, вчених, діячів культури та мистецтва з метою пошуку взаємоприйнятних рішень накопичених проблем і шляхів розвитку цивілізації.
У певні періоди кожної епохи знаходилися авторитетні суспільні діячі, стурбовані проблемами та перспективами розвитку людства. Їхня думка істотно вплинула на формування нинішніх принципів та стандартів європейської політичної культури, сприяла процесам ядерного роззброєння, глобальній постановці проблем голоду, медичного обслуговування та соціального забезпечення.
Нинішні політичні та економічні процеси і, що особливо важливо, принципово нова ситуація у сфері міжнародної безпеки вимагають переусвідомлення, постановки та розв’язання найбільш гострих проблем у глобальному, загальнолюдському вимірі. Як і за часів Бертрана Рассела та Андрія Сахарова, мислячому людству час знову пригадати про «загальнолюдські цінності», визначити їх у новому політичному, правовому та морально-етичному контексті.
РОЛЬ УКРАЇНИ: СПОСТЕРІГАЧ ЧИ ІНІЦІАТОР
В інтерв’ю газеті «Die Zeit» автор всесвітньо відомого дослідження «Зіткнення цивілізацій», гарвардський професор Семюел Хантінгтон висловив свою думку з приводу терористичної атаки проти США та розпочатої операції з придушення баз ісламських бойовиків в Афганістані. Згідно з його думкою, «якщо ісламські країни не включаться у загальну боротьбу і виступлять на стороні злочинців, зросте небезпека виникнення того самого зіткнення цивілізацій — і це вже не буде просто війною цивілізованого суспільства проти сил зла».
На щастя, поки що до цього ще далеко. У більшості арабських країн цивільні уряди самі знаходяться під загрозою з боку релігійно-екстремістських рухів, початок яким поклала ісламська революція 1979 р. в Ірані. Не можна виключити й того, що під контролем терористичних або споріднених з ними рухів перебуватимуть (і вже перебувають) значні райони в ряді країн, що розвиваються.
Водночас, цілком очевидно, що проблема тероризму не може бути вирішена чисто військовим шляхом. Сам С.Хантінгтон визнає, що неможливо «змінити позицію та дії людей, позбавлених страху». Отже, може йтися про зміни умов розвитку, політичний та культурний діалог, визначення нових стандартів міжнародних відносин, визначень критеріїв терпимості та співіснування людей як у багатонаціональних і багатокультурних товариствах, так і в рамках світової спільноти загалом.
Більшість коментаторів відводять Україні у сьогоднішніх світових подіях пасивну роль спостерігача. Їхня аргументація зводиться до того, що прямо Україна не є членом жодного з військових союзів та регіональних військових угод. У воєнній операції США та їхніх союзників проти режиму талібів Україна участі не братиме. На відміну від країн — членів НАТО зобов’язань надавати військову допомогу США вона не має. Офіційний позаблоковий статус держави дозволяє адаптувати політику безпеки у широкому діапазоні — від різних форм нейтралітету до участі у спільних миротворчих операціях та операціях кризового реагування. Така позиція знижує небезпеку проведення терактів на території країни, в той час як для країн Західної, Центральної Європи та Росії ця загроза продовжує існувати.
Більш того, в українському парламенті готується обговорення питання щодо проголошення країни постійно нейтральною державою. Однак втекти сьогодні від прийняття складних рішень і відгородитися і від тих, і від інших прикордонними стовпами вже не вдасться. Не менш примарними є надії сховатися від світових подій у політиці «багатовекторності», намагаючись догодити «і нашим, і вашим». Виступ Джорджа Буша в Конгресі США після терактів 11 вересня наочно продемонстрував, що якщо ми навіть і захочемо залишатися нейтральними, ситуація у світі все одно змусить зробити вибір.
Нерідкі раніше спроби українських політиків будувати свою гру на протиріччях між США та Росією зараз навряд чи можливі. У нинішніх умовах більш перспективним є спосіб зміцнення міжнародного становища країни в рамках широкої співпраці з державами різних регіонів світу, активної участі у розвитку нових принципів глобальної та регіональної безпеки.
Статус України в сучасних міжнародних відносинах відкриває можливість більш активної участі у міжнародному житті. Миролюбна зовнішня політика країни, як нової незалежної держави, спочатку грунтувалася на глибоко ідеалістичній традиції. Підтвердженням цьому є відсутність жодних територіальних претензій до сусідів, дотримання принципів міжнародного права, демонтаж ядерного потенціалу. Держава входить до складу субрегіональних організацій за участі країн і християнської, і мусульманської культур. На відміну від багатьох сусідніх держав в Україні не було відмічено зіткнень на національному та релігійному грунті. Прикордонне розташування країни на стику різних культурних зон сприяло встановленню традицій національного миру та віротерпимості. Ані європейський, ані мусульманський світ не вбачають в Україні джерела загрози.
Перераховані обставини створюють вигідний фон для організації в Україні форуму для широкого та ділового обговорення найгостріших міжнародних проблем. У цьому плані навряд чи варто чекати закінчення воєнної операції проти талібану та бойовиків Бен Ладена. На думку військових експертів, воєнні дії можуть затягнутися надовго. Однак воєнний розгром талібів не усуває ані загрози тероризму, ані причин та умов його виникнення.
Раніше Україна була відома як місце проведення Ялтинської конференції, на якій Й.Сталін, У.Черчiлль і Ф.Рузвельт визначили основні контури європейського устрою на період після Другої світової війни. У 2000 р. в Ялті відбулася Міжнародна конференція «Європейська безпека у ХХI столітті».
У цьому руслі ідея про проведення нової Ялтинської конференції для обговорення глобальних проблем сучасності, висунена СДПУ(о), є оптимальним форматом для багатостороннього діалогу та пошуку рішень.
Про те, що українська ініціатива потенційно може отримати міжнародну підтримку, свідчить тональність настроїв та висловлювання багатьох зарубіжних політиків і вчених. Навіть у разі швидкого закінчення антитерористичної операції в Афганістані стурбованість з приводу перспектив і подальших шляхів світового розвитку напевно не поменшає. Можливо, Україна знайде свою особливу роль як місце проведення нових міжнародних переговорів і консультацій — «дипломатична Швейцарія» ХХI століття.
